Скільки самопроголошених держав встигло позбутися «гноблення» країн, до складу яких вони входять, та стати самостійними під крилом Росії
Війна на Донбасі – тема особливо болюча для кожного українця. Нам здається, що зухвала агресія Росії на Сході безпрецедентна. Та Україна – вже не перша жертва Кремля. Росія охоче виступає в ролі «протектора» областей, які виражають особливе бажання виокремитися в самостійну державну структуру або ж навіть стати частиною РФ. Кому старший брат вже встиг простягнути руку допомоги, та як наразі розвиваються такі республіки?
Поняття «невизнані держави» прийшло на зміну більш ранньому – «самопроголошені». Такі новоутворення не є визнаними на міжнародному рівні та не мають права брати участь в дипломатичних відносинах. Етнорегіональні конфлікти, в результаті яких найчастіше виникали такі держави, в більшості випадків заморожувалися. А тому новоутворені країни залишилися в підвішеному стані. Їх існування визнали хіба що Росія та «колеги по прагненню до самовизначення». Такий собі симбіоз. Щоправда, Південну Осетію й Абхазію, наприклад, визнали Нікарагуа, Венесуела та Науру.
Придністров’я. Спроби виокремитися в самостійну державу були ще в часи Радянського Союзу. 2 вересня 1990 року в Тирасполі відбувся з’їзд депутатів всіх рівнів Придністров’я, де Придністровська Молдавська РСР була проголошена радянською республікою у складі СРСР. 22 грудня того ж року Михайло Горбачов підписав указ, у якому йшлося про те, що рішення депутатів від 2 вересня не має чинності.
Остаточно ж так звана Придністровська Молдавська Республіка була створена 25 серпня 1991 року, коли прийняли «Декларацію про незалежність ПМРСР». Далі почалося збройне протистояння між молдовськими військами та сепаратистами, що залучилися підтримкою Росії. Сили були нерівні, тож збройний конфлікт тривав недовго та завершився поразкою Молдови. Саме російська армія була найпотужнішою стороною протистояння, що й забезпечило ПМР цілковиту перемогу.
Якщо до 1990 року промислові об’єкти сучасного Придністров’я давали майже 40% ВВП Молдови, то зараз самопроголошена республіка є економічно відсталою. Хоча промислові потужності й залишились на території ПМР, через невизнаний статус можливість їх продуктивного використання майже зникла. До того ж, Придністров’я нині є «сердцем» контрабанди, яка вільно пересувається її територіями в різних напрямках.
У 2006 в ПМР провели референдум за приєднання до РФ, на якому 97% виборців підтримали цю ініціативу. Росія ж, у свою чергу, заявила, що результати референдуму не мають жодних юридичних наслідків. При цьому Росія й досі допомагає Придністров’ю – постачає безкоштовний газ. Було б благородно, якби не рахунки за нього, які Кремль виставляє Молдові.
Абхазія. 26 березня 1921 року територія Сухумського округу була проголошена Радянською Соціалістичною Республікою Абхазія, а 16 грудня того ж року РСР Абхазія увійшла до складу Грузинської РСР. Згідно з Конституцією Абхазії від 1925 року, вона мала особливий статус і об’єднувалася з Грузією на основі союзного договору. Але в 1931 вона втратила цей статус і стала просто автономною республікою в складі Грузинської РСР.
У 1991році, коли Грузія заявила про вихід з СРСР, Абхазія забажала лишитися в Радянському Союзі. А коли в 1993 Грузія відмовилася увійти до складу СНД, Абхазія висловила бажання самостійно зробити це. Влітку 1992 конфлікт переріс у збройне протистояння, яке забрало життя 17 тисяч осіб.
Безпосереднє воєнне протистояння було припинене, але введення російських миротворців сприяло розмежуванню сторін конфлікту та фактичному утвердженню сепаратистських режимів на зайнятих ними територіях. З 2001 року Абхазія продовжує безуспішно вимагати членства в СНД та об’єднання з Росією, на що РФ, як у випадку з усіма своїми сателітами, реагує стриманим мовчанням.
У 2006 році Абхазія звернулася до РФ з проханням визнати її незалежність. Та сталося це кількома роками пізніше. 8 серпня 2008 року тодішній президент Росії Дмитро Медведєв заявив про початок «операції із примушення Грузії до миру». З допомогою російських військ абхазька сторона конфлікту атакувала грузинську та витіснила її з Кодорської ущелини. А вже 26 серпня російський президент підписав указ про визнання незалежності Абхазії (та разом з нею Південної Осетії).
Натомість незалежність Абхазії не була визнана ні Грузією, ні країнами ООН, окрім Росії, Нікарагуа, Венесуели, Науру та Тувалу. Нині це ще одна республіка, яка відчуває на собі наслідки замороженого конфлікту. Економіка Абхазії повністю залежить від Росії, промисловість не працює, а колись привабливі туристичні місця тепер відвідують вкрай рідко.
Для Росії ж існування зон заморожених конфліктів є вкрай вигідним. Присутність її миротворців в цих областях підсилює російські позиції, а також дає можливість створити управлінські команди на чолі невизнаних республік, які б керували державними процесами в інтересах Кремля.
Південна Осетія. Перші непорозуміння з Грузією почалися у 1989 році, коли рада народних депутатів Південно-Осетинської автономної області проголосила про її переформування в автономну республіку. У 1990 році було прийнято Декларацію про національний суверенітет Південної Осетії.
1991 рік відзначився періодичними озброєними сутичками. Через політичну ослабленість Грузії, яка саме була охоплена громадянською війною, результат протистояння був невтішним для неї. Збройний конфлікт припинили за допомогою миротворчих батальйонів, серед яких були російські. А на референдумі 1992 року 98% населення проголосувало за незалежність Осетії та за об’єднання з Росією. В 1993 в Південній Осетії затвердили Конституцію, а в 1996 – обрали першого президента.
У ніч з 7 на 8 серпня Грузія зробила спробу силовим методом розв’язати конфлікт з Осетією та встановити конституційний лад в області. Вищезгадана «операція з примушення Грузії до миру» спочатку стосувалася саме цієї невизнаної держави. Грузинським військам вдалося зайняти більшу частину міста Цхінвалі, але того ж дня на допомогу осетинським сепаратистам прийшла Росія. Вона ввела танкові війська на територію Грузії, бомбардувала грузинські міста та військові об’єкти. Коли ж тодішній президент Грузії Саакашвілі запропонував припинення вогню та відведення озброєння, Росія відхилила пропозицію та почала вимагати виведення грузинських військ з Південної Осетії.
Ситуація значно погіршилася 11 серпня, коли Росія почала захоплювати міста на Заході Грузії та розгортати бойові дії в безпосередній близькості до Тбілісі. 12 серпня Росією та Грузією було підписано План Саркозі (тодішній президент Франції). Згідно з планом, обидві сторони мали відвести війська, припинити бойові дії та почати обговорення майбутнього статусу Абхазії та Південної Осетії. Та незважаючи на підписані угоди, російські війська продовжили наступ на територію Грузії. Встановлювалися блокпости на дорогах, підривалися мости, захоплювалися нові й нові міста. Як вже згадувалося вище, 26 серпня РФ визнала незалежність Південної Осетії та Абхазії, а також погодила з ними договори про дружбу та співробітництво.
Окрім поразки Грузії втручання Росії мало жахливі наслідки – етнічні чистки грузинських сіл у Південній Осетії. Цікаво, що в російській пресі найманців РФ називали «добровольцями», а «примушенням до миру» йменували вторгнення на територію чужої держави.
Ще під час свого виступу на Генасамблеї ООН 2006 року Саакашвілі зробив заяву, що Абхазія та Південна Осетія «були анексовані Росією, яка підтримує їх входження до свого складу, свідомо видає російські паспорти в масовому порядку, порушуючи міжнародне законодавство». А 26 вересня 2013 року, знову виступаючи за трибуною Генасамблеї, він виголосив такі слова: «Як ви думаєте, чи готовий Кремль розглянути питання про деокупацію Абхазії та Південної Осетії сьогодні, коли уряд вже змінився у Тбілісі? Зовсім ні! Анексія грузинської землі російськими військами триває».
Зараз все частіше говорять про ймовірність того, що псевдореспубліки на Сході України можуть повторити долю Абхазії, Південної Осетії та Придністров’я. Як бачимо, невизнані держави опиняються у складній ситуації. Немов людина, що вчепилася за ручку ззовні поїзда: і залізти не встигаєш (поїзд, власне, і не збирався чекати на тебе), і зістрибнути страшно.
Тамара Істоміна
WEB-координатор проекту
