У рамках нового спецпроекту ми відправили своїх кореспондентів на Майдан з метою змалювати портрети його постійних відвідувачів.
- Наталія Черепаня
Ця людина не залишилася осторонь подій. Хоча ціна, яку заплатили його побратими була надто висока. Сергій Клименко приїхав з Хмельницької області на навчання в Аграрному університеті. Живе разом з тіткою у Києві.Йому всього лише 17 років, але він з самого початку прийшов на Майдан. Батьки Сергія були проти його рішення. Вони вмовляли сина не ризикувати, і хоч було спочатко лячно, думки про краще майбутнє країни не давали йому спокою. Навіть сльози матері все одно не зупинили юнака.Він взяв з собою портфель,поклав у нього буханку хліба, цукерки та воду, і прийшов у епіцентр подій… Невідомість переповнювала емоції: не знав спочатку куди йти, що робити. Підійшов до якогось дядечки в формі, що сидів у палатці і запитав, чим може бути корисним Майдану. Спочатку Сергій просто підмітав, потім допомагав рубати дрова,а коли йому видали форму, шолом та дерев’яну палицю, він не полишав барикади. Про вік хлопець спочатку замовчував, бо знав, що його можуть відправити додому.Про те, що йому 17, він так нікому й не сказав, і це була його таємниця.Тримався юнак мужньо і безстрашно, тому ніхто навіть і подумати не міг, що Сергій неповнолітній. Віра про вільне майбутнє допомагала йому залишатися сміливим і додавала сили духу.
Сергій один із тих, хто був у тих запеклих боях на Грушевського та Інституцькій. І вижив. Бронижелета в нього ще тоді не було, бо видали надто пізно. Він все одно не боявся, йшов вперед і хотів перемогти! В один із днів протистоянь поранили його кращого друга- Артема. Стало страшно,але цей випадок зробив хлопця ще сильнішим.
Два місяці як Сергій все ще на Майдані. Тут його дім, тут його нова сім’я: товариші, які стали ріднею. Він вважає, що разом вони досягли своєї мети, але ще не все подолано. Перемогу здобуто ціною життів побратимів, з якими Сергій боровся пліч-о-пліч за волю і кращу долю. Він щасливий, від того, що український народ не зламався і дух його сильний. Юнак не вважає себе героєм. Каже, що такими є ті, хто віддавав життя за свободу. Але, як би там не було, і він, і ті, хто пролили кров на Майдані є справжніми народними героями.
- Руслана Новицька
Я йшла Майданом Незалежності, але не впізнавала його. Невже це та центральна площа столиці, куди їхали люди з усієї України? Невже тут проводили концерти та фестивалі? Тут веселилися? Тут закохувалися і кохали? Невже на цей цвинтар люди приходили на побачення? Невже тут діти радісно бігали і просили батьків купити кольорову повітряну кульку?
Я розгублено звернула на вулицю Грушевського, йшла в бік стадіону «Динамо». Земля була вкрита попелом і квітами. Повітря густішало від чорного диму. А потім я побачила людину, яку шукала. Це була абсолютно невідома мені жінка, але я відчула, що вона зможе щиро розповісти про все, що бачила тут.
«Мене звати Білан Валентина Іванівна, я киянка. Мені 50 років, я зараз не працюю, я на війні. А за спеціальністю – модельєр-технолог, поет. У мене дві дитини: син і дочка. Я тут від самого початку стою. Спочатку зі студентами була. Потім побили діток. Он там у мене рушничок, на ньому кров дітей», – вказує на закривавлений вишитий рушник.
«Не пробачу. Стояли ми на Віче, прийшли сюди на Грушевського з чоловіком. А 19 числа – день народження моєї доньки, то ми тут ніч провели, у цьому пеклі. Я вже більше не могла звідси піти, тому що бачила, як тут багато зовсім юних дітей. Не те, що юних, а просто малих дітей, у яких інстинкт самозбереження не спрацьовує, на жаль, і я собі вирішила, що буду допомагати, чим зможу. Де, може, закрию собою, де, може, зігрію… Найдорожча цінність у людини – то життя. Вони горіли там, падали, не жаліли себе, гинули. Зовсім малі, юні діти. Наче, зараз усе скінчилося, але я досі не можу піти, тому що вони тут і я буду з ними, поки всі не поїдуть додому. Поки що будемо стояти.
Зараз он гріємо молочко, робимо, що можемо. Їсти щось люди принесуть, щось приносять із Українського дому. Варимо картоплю. Це, до речі, той казанок, що у Беркуту ми відбили. «То пахне молоко, пахне Беркутом», – хлопці сміються», – вказує на чорний погнутий казанок.
Валентина Іванівна повернулася обличчям до стадіону й почала розповідати приглушеним голосом: «Горіло тут. Першими загорілися автобуси. Звідти ультрас, діти, почали кидати «коктейлі». Я особисто як мама ходила. Стояли ми живим щитом між Беркутом і дітьми. Благала їх, і на колінах благала, і молилася. А вони не чули.
Ці кам’яні барикади збудувала влада вже як перемир’я було. Але, на жаль, збудувавши їх, порушила домовленість, потому почали наступати. Це ж не ті барикади, які були. Це влада за кілька годин збудувала, бо в них техніка. Тут барикад не було, тут просто горіли шини. Палили шини, щоб димова завіса була».
На запитання про те, чим це все закінчиться і хто прийде до влади, відповідала неохоче: «Справа в тому, що я тут день і ніч знаходжуся, телебачення не дивлюся, новин ніяких не знаю. Хто буде – побачимо. Але я думаю, що яка б нова влада не була, така бандитська, як зараз, уже ніколи не прийде. Будемо контролювати. Хотілося б, щоб були аполітичні люди в уряді, щоб були фахівцями у своїй справі, щоб вибирали міністрів, які знають роботу, на яку йдуть. А політиків у цьому, я вважаю, не повинно бути.
Хотілося б не доводити країну до такого жалю. Взяти спалити Київ, убивати дітей, так цинічно викрадати, ґвалтувати і говорити, що це нормально! Вони навіть не вибачилися, як годиться… Не пробачу».
Коли я дивилася на цю беззахисну жінку з гордою поставою, мені пощастило зрозуміти істинну суть багатьох виразів, що відомі нам із дитинства. Чужих дітей не буває. Ця жінка боронила всіх і кожного. Її очі не обмануть. В її очах було видно той пекучий біль за кожну смерть, що вона бачила. Вона ледь не звинувачує себе в тому, що не могла зарадити вмираючим Героям. І я зрозуміла, чому в українській творчості образ матері набув настільки яскравих характеристик. Лише наші матері такі віддані. У наших матерів серця б’ються в одному ритмі. Вони однаково плачуть, їм однакова боляче. Ніби вся Україна – це одне велике серце, яке страждає від несправедливості та печалі. Наші матері, як голубки, здатні злетіти в небо та готові впасти на землю замертво, щоб тільки прикрити діток крилами. Для них немає неможливого. У цієї жінки було пошрамоване обличчя, але вона не обмовилася про це ні словом…
Колись я гуляла вулицями Києва з коханою людиною. Ми розглядали вітрини магазинів, дивилися на небо і сміялися. Тоді моє волосся пахло його парфумом та цигарками. Сьогодні моє волосся ввібрало запах диму, який виїдає очі. Сьогодні я не можу сміятися. Замість привітних крамниць бачу почорнілі будівлі. У них ніби відібрали яскраві барви, але вони продовжують велично розповідати свої історії. Ні, вони кричать. Усім своїм виглядом кричать: «Не забудемо, не пробачимо!» Кожна вулиця міста у скорботі.
- Ані Узунян
Ось я стою на Майдані, де сьогодні вже досить спокійно. Зі сцени лунають вигуки: «Слава Україні!», а у відповідь всім відоме «Героям Слава» звучить з особливою скорботою. Адже люди вшановують пам’ять дійсно Героїв… «Героїв Небесної сотні». Неподалік від мене пройшов хлопець, який підносив дрова в різні куточки Майдану. Захотілось поговорити саме з ним, тож, познайомившись ближче, він поділився зі мною своїми почуттями та емоціями, пережитими саме тут, на Майдані.
Ігор Меркотан, 17 років, студент: «Я стояв на Майдані з надією, що в майбутньому все буде краще. Їм не зрозуміти як ми живемо: мамі по декілька місяців не сплачують зарплатню, тато у лікарні не працює, бо їх кабінет скоротили, мені роботу знайти важко, адже кому я потрібен неповнолітній та без стажу. Доводиться позичати, тому постійно в боргах. Просто надоїло так жити. Я стояв не за інтеграцію, хоча підтримую її в деякій мірі, стояв тому, що вірив.. Вірив, що не колись,а саме зараз щось зміниться! А потім, коли почали вбивати людей, я остаточно перестав боятись. Я надіявся.. Ні-ні, я був впевнений, що все ж таки перемога за нами! Звісно, я розумів, що маю докласти своїх зусиль, але не знав, що можу зробити я? Яка користь від мене? Хто я один серед цього мільйону? І, знаєте, лише на Майдані, я зрозумів, що саме тут ти – хтось! Тільки тут ти зможеш висловитись і відстоювати свою думку, і цим саме ти і потрібен цим людям і цій країні.
Сьогодні на Майдані дуже важко стримати сльози. Щойно бачив дівчину, яка сиділа на холодних сходах, тремтіла і плакала. Підніс їй теплого чаю, підняв, а вона заревіла ще дужче. Як виявилось потім, серед «Небесної сотні» був її близький друг. Тоді я не стримався … Не помітив як сльоза покотилась з моїх очей. Говорять, що хлопці не плачуть, але за ці сльози мені не було соромно.
Після стількох смертей ми просто зобов’язані довести нашу спільну справу до кінця. Я ніколи ще так не пишався тим, що я – українець. І якщо раніше Україну асоціювали з салом та вважали «частиною» Росії, то вже сьогодні наш народ поважають в багатьох країнах Європи як мінімум за те, що ми боремось за наші права, а не сліпо слідуємо за владою ».
Мої роздуми щодо «сповіді» ще такої юної, та вже, в деякій мірі, досвідченої людини перервав маленький хлопчик, який разом з батьками приніс квіти в знак вшанування пам’яті Героїв. Він старанно запалював свічки та з особливою обережністю підносив їх до квітів. Не витримавши, я заплакала. Та все ж, взяла себе в руки та підійшла до нього. Я не могла не спитати, чи дійсно розуміє він, що робить. І він сказав мені: « Мій дідусь загинув під час війни. І, хоч і раз у рік, на 9 травня, але люди шанують пам’ять усіх ветеранів, тобто і мого дідуся. Адже він боровся за нашу свободу! Так само і «Герої Небесної сотні». Вони загинули для нашого майбутнього. Я прийшов подякувати».
Я міцно обійняла цього хлопчину, а його батьки стояли поруч, та мимоволі плакали. Можу додати лише одне: цей день назавжди змінить моє життя.
- Анастасія Хілевська
Густий стоячий дим, закіптявіла дорога, тисячі запалених лампадок, свічок, і квіти, вони всюди. Сьогодні, 25 лютого, черговий день вшанування «Небесної сотні». Здається, постійному потоку людей із гвоздиками і тюльпанами в руках немає кінця-краю. Напевно атмосферу на Майдані неможливо описати, її треба відчути, як відчули ті, хто перебував там від самого початку. Деякі з них, на жаль, залишили там себе навіки.
Щоб більше проникнутися духом Майдану, вдалося розпитати очевидця, учасника подій та просто психологічно сильну людину, для якої війна вже є звичною. Більше того, Іван Чечелюк, колишній афганець, передрікав кривавий бій ще після 30 листопада -дня розгону і побиття студентів, коли Майдан ще тільки набирав обертів. Він поділився досить цікавими думками і не побоявся висловити своєї думки. А ще він стоятиме до кінця, вірний своєму народові.
Як довго Ви на Майдані?
- Я приїхав сюди, кинувши все: сім’ю, роботу. Після 30 листопада я не зміг сидіти вдома, хоча живу за сотні кілометрів звідси, у Москві. Я знав, що мирна акція протесту, особливо після «першого дзвоника» , коли побили студентів і розігнали Майдан, переросте у щось більше. У мене тут живе мати, я тут народився, моя совість не дозволила залишатися вдома.
Ви якось допомагали майданівцям: матеріально, фізично?
- Я постійно приношу їжу, ще з грудня записався до лав самооборони. Спочатку мене не брали, казали, треба молодих, а як вже 55, то що, не можна? Тоді я сказав, що перебачив стільки за своє життя, позаду мене Афганістан, і напевно я щось тямлю. Після того мені лиш підсунули папір, де я залишив свій підпис. Я був зарахований!
Ви так надовго покинули дім у Росії. Як до цього ставиться Ваша родина?
- Моя дружина – корінна росіянка, але тільки позитивно віднеслася до мого рішення. Та й вона знає, що переконувати мене у протилежному не варто. А взагалі мій дім тут, тому я не покинув, а навпаки повернувся. Так, я обрав життя в Росії, так склалося, але Україна – моя Батьківщина, я ніколи не перестану це повторювати і ніколи не зречуся цієї думки.
Ви брали участь у боях протягом усього часу?
- Я брав участь у боях на Грушевського, а також не зміг себе стримати 20 лютого, після того, як на моїх очах снайпер поклав молодого хлопця. Перед тим зателефонував дружині, під звуки куль, затуляючи телефон від шуму, прокричав дружині: «Якщо сьогодні ввечері не передзвоню, помолись за мене». Я справді був готовий померти. Ви не розумієте, наскільки важко на це дивитися. Тому я вирішив діяти, як мені підказувало серце. Одного разу я вже воював і теж готувався до найгіршого. Я бачив снайперів, які стояли на дахах будинків, не розумію навіщо, але вони стріляли не тільки в нас, а й у беркутівців. У мене, на щастя, куля не влучила, але при мені були вбиті кілька людей. Як завжди, страждають невинні.
Янукович ховається, всі очікують на перевибори президента. Несподіванкою стало звільнення Юлії Тимошенко. Як ви ставитеся до недавніх політичних змін? За кого голосуватимете?
- Я не перестану казати, що для мене Янукович і Тимошенко варті один одного. А її «щира» промова одразу ж після звільнення викликає у мене огиду. Я не боюся казати цього вголос, бо мені вже немає чого боятися. Щодо голосування, як на мене, Україні потрібно шукати нового лідера. Ці брехуни і підлабузники дістали. Якщо до травня не з’явиться хтось новий, буду голосувати проти всіх.
Як ви думаєте, Майдан ще стоятиме довго?
- За ці важкі 3 місяці, склалося враження, що Майдан не розійдеться взагалі. Для мене це не просто територія протесту, це промінь добра, який зігріває кожного, хто заходить за барикади. Справді, тут панує щирість, милосердя, взаєморозуміння. Те, чого так не вистачає у повсякденному житті. Усе вже таке рідне.
Ви будете стояти до кінця?
- До самого кінця. Я й так тут живу, хоч можу жити у матері. Завжди знадобляться зайві руки, хай навіть на кухні. Я й із цим справляюся.
Кілька слів про найближче майбутнє України, на вашу думку.
- Майдан стоїть, значить, все буде добре.
- Дар’я Трапезнікова
Попри те, що в центрі столиці припинилося збройне протистояння, а режим Януковича майже повалено, стверджувати, що революція закінчилася, було б неправильно. Майдан живе своїм життям – обговорює подальші варіанти розвитку України та формування нової влади, молиться за загиблих, годує, лікує та обігріває своїх жителів, приваблює все більше перехожих і фотографів. Протестувальники вважають, що не досягли основної мети свого перебування тут, тому говорити про повернення додому зарано.
Тим часом в південно-східних регіонах, жителі яких були основою електорату ПР, набирають обертів загрозливі процеси. Противники майданівських ідей різко засуджують «західняків», презирливо називаючи їх «бандерівцями» та іншими малоприємними словосполученнями, замінюють український прапор російським на будівлях органів державної влади. Але найстрашнішими є з’їзди, які проголошують сепаратистські ідеї та звернення деяких місцевих політиків до «старшого брата» – Росії з проханням узяти цю частину України під свій захист.
Саме тому, потрапивши на Майдан в кінці лютого і побачивши кілька палаток і тентів з табличками «Донецьк», мені, дитині шахтарського краю, страшенно захотілося поспілкуватися із земляками і дізнатись їхні думки з цього приводу.
Біля тенту кілька людей обговорюють нагальні питання. Дізнавшись про моє бажання, один з чоловіків каже: «Зараз я тебе з таким дядьком познайомлю. Ти знаєш, де наша палатка? Ні? Добре, ходімо, я тебе проведу.» Ми прямуємо повз сцену до однієї з палаток, біля якої лежить купа дрів і снують люди. Поки мій провідник телефонує тому, з ким пообіцяв мене познайомити, я розмовляю з чоловіком, який виконує роль охоронця. Сам він з Макіївки, на Майдані з грудня відстоює надію на краще майбутнє для себе і дітей. Радіє, дізнавшись, що я родом із сусіднього міста.
Ось і з’являється мій співрозмовник; він і кілька його товаришів несуть в нове житло будматеріали. Ігор, інвалід ІІ групи, приїхав на Майдан із Краматорська ще в середині грудня. Почувши питання про причину перебування на головній площі країни, він хмуриться:
- Ну як чому? Спочатку студентів побили, потім влада не пішла на поступки, і бійки почастішали. Ти ж знаєш, як ми там живемо. А я ж інвалід, живу на мізерну допомогу від держави, якої не вистачає на найнеобхідніше. От і приїхав сюди боротися за гідне життя.
Друзі й знайомі чоловіка лишилися вдома, але переважно підтримують його, бо дії влади не завжди їх влаштовували. Втім деякі дотримуються нейтралітету; ніяких погроз чи докорів, на щастя, не було. Ігор переконує, що разом із сусідами та земляками стоятиме тут до того моменту, доки ситуація в країні не налагодиться і розрив між прошарками населення не стане мінімальним. Майданівці дотримуються такої ж думки – вони вже давно скоротили кількість депутатів,чиновників та їх зарплати, щоправда, поки тільки в розмовах біля кухонь і сцени.
Жителі донецької палатки знають про думки «східняків», які в своїй більшості кардинально відрізняються від тутешніх.
- Так, ми погоджуємося, що кожен може мати свою точку зору. Але всі оці сепаратистські настрої, акції, з’їзди та інше – це вже занадто. Зараз усі регіони України мають триматися разом, як ніколи раніше, бо від цього залежить доля держави. Якщо вона розвалиться, друга спроба об’єднатися вже навряд чи буде успішною. Якщо буде взагалі, – розмірковують чоловіки, і кожне їхнє слово важить, неначе тонна вугілля.
- Взагалі, радикалізм зараз дуже шкідливий. Оці-от гарячі голови з «Правого сектора» часто тільки ускладнюють ситуацію. Я не кажу,що вони взагалі не мають рації, але деякі їх дії ми навіть засуджуємо, – каже студент Сашко з Маріуполя. Хлопець тільки-но потис руку Віталію Кличку, якого неподалік від нас оточив натовп, тому задоволено посміхається.
Взагалі, на думку Ігоря, шанси знайти компроміс між Сходом і Заходом дуже великі, і це доводить Майдан.
- Ми з усіма спілкуємося мирно, і західні – не виключення. Ти не думай, що якщо на палатці написана назва якогось міста, то там тільки вихідці звідти живуть. Он з нами сумчани ділять житло, а в львівській палатці ти можеш знайти харків’янина, наприклад. Та й іноземці є. Головне – бути корисним тут, а звідки ти – не важливо.
Ніби на підтвердження щирості цих слів підходить хлопець і щирою українською просить зарядний пристрій для Nokia. Сашко з прибулим знайомий, тому охоче позичає те, що він просить.
Побутові питання на Майдані вирішуються через координаційні центри. Зараз донецькі, очікуючи встановлення нової палатки (яка, до речі, є трофеєм з Антимайдану у Маріїнському парку), проживають в гастрономі «Хрещатик». Чоловіки розповідають мені, що після того,як їхній невеличкий табір постраждав від вогню, вони домовилися з керівництвом гастроному і взяли на себе матеріальну відповідальність за стан приміщення. Вони пишаються тим, що їхній притулок – чи не єдиний, що не був захоплений.
Ці мужні та розумні люди зайвий раз довели, що Донбас є частиною України, яка виступає за її соборність і єдність, незважаючи на різноманітні протиріччя і приховані сили, які намагаються перешкодити цьому. Суворі на перший погляд, жителі Сходу можуть бути щирими, уважними, товариськими і гостинними настільки, що хочеться відповісти на запрошення, повернутися знову до частинки малої батьківщини в серці столиці і побачити в очах її жителів надію на сильну, єдину націю і квітучу Україну.
- Анастасія Ціхомська
Кожна революція має свої обличчя, людей, котрі своїм баченням та власне своєю присутністю можуть яскраво охарактеризувати подію. Громадський протест в Україні на зламі 2013-2014-х років є поодинці досить красномовним, проте він створений народом. В більшості людьми з активною громадянською позицією, перспективним баченням майбутнього та здатністю тверезої оцінки ситуації. Отже моєю метою було знайти досить харизматичного персонажа, який зміг би стати втіленням прагнень революції. Ним став тридцятитрьохрічний підприємець з Херсону Андрій Щербина. Кажуть, 33 роки – вік Ісуса. Здається, мій герой і справді наділений божою мудрістю, настільки його роздуми є влучними и вичерпними. Андрій з тих людей, що «вміють гарно говорити». Справжній інтелігент, серйозний, стриманий, рішучий.
- Заради чого вийшли на майдан?
- Заради того, щоб народ собою пишався. Насправді, ми так погано живемо, бо у нас відсутній елементарний патріотизм, тобто гордість за належність до українського народу, до української держави. Тобто треба починати з цього. Якщо кожна людина, кожен громадянин буде гордий за себе, то він не дозволить певним антисоціальним речам відбуватися в своїй країні. Кожен громадянин має усвідомлювати себе як частину української нації і розуміти, що це величезна відповідальність. Відповідальність перед собою, перед своїми громадянами і перед своїми дітьми. Це дуже важливо, бо якщо цього не буде, ми будемо жити як біомаса, тобто як більшість жила до цього. Люди «постсовєтікус» були дуже серйозно зомбовані пропагандою, а потім коли не стало вождя, вони були збентежені, не знали що робити і з них зробили таку сіру біомасу, яка повинна була працювати і не лізти в політику. Зараз молоде покоління зовсім інше, бо народилося після 90-го року і всього цього не відчуло, а саме переламного моменту, який був в 90-му році. Сьогодні більше свободи, молоде покоління живе в більш вільній державі, проте наразі це ще не та Україна, за яку боролися наші прадіди. Вони хотіли, щоб ми всі жили добре. Проте вийшло так: після 90-го року до влади прийшла посткомуністична номенклатура, яка в більшості перетворилася в олігархічні клани, і «танцювала бал в Україні». Тобто те, що було здобуто народними зусиллями за роки комунізму, що було побудовано на крові наших прадідів, а де-факто все, що належало державі – те й належало народу, після комунізму в нас просто вкрали. І зробили із нас, простих людей, рабів, тримали нас як дармову робочу силу, а самі багатіли. Прикладом того є славнозвісне Межигір’я та інші «палаци» політиків. Можна лише уявити собі цинізм політиків, які знаючи, що 90 % населення живе за межею бідності, мають такі статки. Такі люди не мають ні честі, ні совісті, ні громадянського бачення. Вони до України ставилися як до корови: доїли її, поки можна було, а коли молока не стало – вирішили просто зарізати.
- Яке ставлення має родина до Вашого перебування на майдані? Як довго Ви тут знаходитесь?
- Сім’я ставиться схвально. Раніше хвилювалися, але зараз вже не бачать приводу. Я тут з 23 листопада.
- Яким є рід Вашої діяльності в житті?
- Я працюю приватним підприємцем. Щодо мого бізнесу, то за часів правління Януковича зріс не лише податковий, але й фіскальний тиск. Податківці придушують не тільки великий бізнес, але й малий. Раніше підприємці в разі неприємностей з податковою мали шанс виграти проти неї справу в суді, зараз же це стало нереальним через корумпованість судової системи.
- Чи могли Ви спрогнозувати в листопаді, що Євромайдан незабаром переросте в антиполітичний і стане дислокацією громадянської війни?
- Я на майдані з самого початку. Я бачив як той майдан, в листопаді, організований політиками, перетворювався на аполітичний. Ви мені не повірите, але 25-го числа я сказав, що буде революція. Не всі мене зрозуміли, перестали пускати до слова на сцену, мабуть, боялися моїх настроїв. Я ще тоді був проти розділення двох майданів, адже ми захопили дві головні точки – Майдан Незалежності як символ української незалежності та Європейську площу як символ прагнення до Європи, отже нашою задачею було заповнення території людьми між ними настільки, щоб ніхто не питав де який майдан.
Починалося все з того, що люди вийшли за євроінтеграцію. Вони вийшли не через те, що їм дуже хотілося в Європу, ні, їм просто набридло так жити. Бо вони бачили як «жирують» олігархи і розуміли відсутність перспектив в своїй країні. Це були в основному молоді люди, ті, які бачили, що таке Європа, проти ж виступали ті, які там ніколи не були. Європа – це уособлення певних соціальних вимог. До прикладу, коли я приїхав до Греції і побачив їхні політичні та економічні проблеми я сказав: віддайте нам грецьку кризу і заберіть до біса Януковича. Є безліч позитивних моментів, які вказують на те, що Україні варто було б обрати європейський курс. Навіть при сьогоднішній опозиції українцям краще жити при європейському законодавстві, ніж при українському, бо перше хоча б діє.
- Як Ви прогнозуєте подальший розвиток подій?
- Я допускаю кілька варіантів: або опозиція виконує всі вимоги народу, або можливо, що при наступній владі опозиційних лідерів просто не буде. Важливо, щоб сьогодні був прийнятий закон про люстрацію. Моє бачення цього закону таке: жоден член ПР, КПУ, чиновник, що був при попередній владі, не може зараз бути при сьогоднішній. Це стосується абсолютно всіх гілок влади: починаючи від місцевого самоврядування, закінчуючи вищими щаблями влади. Україна має очиститись, повинні прийти нові люди, нові обличчя. Серед влади не повинно бути нащадків кримінальної номенклатури 90-х років, яка до сьогодні поступово сама себе відроджувала.
- А Ви вірите опозиційним лідерам, Тимошенко?-
- Я вірю в Бога. Якщо говорити про людей зі старої каденції, то Тимошенко чи не єдина, котра зараз може стати сильним лідером та змінити щось на краще, але все одно я хотів би бачити нові обличчя. Я був на майдані в 2004 році і ще тоді розумів, що не варто вірити політикам. Бо щоб не розчаровуватися пізніше – треба спочатку не «очаровуватися» .
- Чи очікуєте Ви нових сутичок активістів з правоохоронними органами?
- Саме з Беркутом навряд чи, проте мене хвилює ситуація в Криму і я не знаю яким чином можуть розгорнутися події. На мою думку, Росія зараз там намагається втілити в життя сценарій, що не вдався у Києві, і розпалити ворожнечу між людьми.
- На Вашу думку як ще довго стоятиме майдан?
- Ми сюди вийшли не за опозицію, і навіть не проти Януковича, а за зміну системи влади загалом. І поки цього не відбулося, я вважаю, що майдану розходитися не можна. Важливо покарати винних і не допустити сценарію 2004-го року, коли замість того, щоб сидіти у в’язницях, бандити сиділи у Верховній Раді.
- Чи змінила революція людей, як гадаєте?
- За словами класика: «Не варто очікувати блага після революції, бо революція сама є благом». Я не знаю коли ми ще зможемо побачити такий прояв героїзму у людей. Справжніми героями майдану я вважаю жінок. Тих, які під кулями бігали й забирали поранених, тих, що підтримували постійно. Я не бачив стільки героїв серед чоловіків. Це дійсно вражає. Коли ще ми б могли спостерігати за таким проявом щирості? Я маю на увазі те, що людина спокійно може підійти до іншої і почати спілкуватися, люди стали більш близькими один до одного, почали абсолютно безкорисно проявляти турботу. Важливо не втратити відчуття братньої близькості і розуміння, що ми разом творили цю революцію, отже разом маємо творити майбутнє.
- Вікторія Череп’юк
Євромайдан – слово, яке водночас дуже багато різноманітних асоціацій. Це абсолютно нове явище дуже швидко ввійшло в наше життя, і не має такої людина, яка б про нього не знала. Про Євромайдан говорять не тільки в Україні, а й в цілому світі. Звичайно, як і будь-яке явище, Євромайдан виклакає і позитивні, і негативні емоції в українців, а особливо в жителів Києва. Одні підтримують Євромайдан, інші проти нього, а хтось із всіх сил старається займати нейтральну позицію. Часто думка про Євромайдан у суспільства змінюється, у зв’язку із тими подіями, які відбуваються в країні. Так, через часті збройні протистояння багато хто відвернувся від ідеї Майдану. Вважають, що там стоять одні хулігани. Але так вважають тільки ті, хто ніколи не бачив його на власні очі. На Майдані хуліганів немає. Особливо варто звернути увагу в цій ситуації на киян. Їм зараз найважче. Саме на території їхнього рідного міста розгортаються всі події. Саме їхнє місто страждає понад усе. Хоча Київ, звичайно, – це багатовікова спадщина для всього українського народу. Крім того для багатьох це не просто столиця України, а й місце, де розташований їхній дім, живуть дорогі для них люди. Дуже боляче дивитися, як Київ руйнується, як чорніють будівлі, розбивається дорога. Сьогодні я вперше, за довгий час, прийшла на Майдан. Востаннє я його бачила наприкінці грудня. Зараз він дуже змінився. Центральні будівлі чорні, вигорені, зруйновані. Асфальт, наче вкритий сажею, порохом. По ньому неприємно ходити. Повітря дуже важке, задимлене. І що найбільше вразило, то це багато поминальних місць із квітами, свічками, фотографіями загиблих. Дуже важко це все сприймати. Я також бачила постраждалих людей. Перев’язаних бинтами, з синцями, свіжими ранами. Одразу видно, що для всіх, хто тут стоїть, Майдан це не просто слово, якесь абстрактне явище, а частина великої ідеї, прагнень до кращого, можливість змінити майбутнє держави, вагомий уривок з життя.
На Майдані дуже багато людей. І кожен виконує свою роль. Хтось прийшов поглянути, який же він насправді. Хтось тут провів дуже багато часу і ще довго не збирається звідси йти. Хтось прийшов сюди, щоб виконати свою лікарську місію, а люди в палатках займаються організацією допомоги в цілому. Дуже легко говорити про Майдан, сидячи вдома перед телевізором. Люди думають, що випуски новин передають абсолютно все, що там відбувається. Але це не так. Дуже багато речей залишаються, так би мовити, за кадром. Та й камера не може передати головне – атмосферу яка панує на Майдані. Чи не найкращий спосіб для цього є розмова з людиною, для якої Майдан зараз – частина власного життя. Тому, щоб краще розкрити це питання, я вирішила поспілкуватися із жінкою, яка працює в палатці «Християнської психологічної допомоги». Вона – Юлія Сичова, редактор газети «Християнська надія». Має дуже приємний вигляд та надзвичайно заспокійливий, теплий , доброзичливий голос. І ось, що вона мені розповіла:
«Раніше я час від часу приходила на Майдан, але тепер, після усіх трагічних подій, я тут постійно. Зараз тут уже стало спокійніше, я відчула, що є більша потреба в моєму перебуванні тут. Після того, як були ці військові дії, багато людей загинуло, інші бачили цю загибель, вони це дуже болісно переживають, хоча здавалося б чоловіки не плачуть, але тут є дуже багато травмованих людей. Вони потребують, щоб з ними провели роботу, щоб вони могли виговоритися, збадьоритися, щоб з ними молилися і вони отримали спокій в своєму серці після всіх цих подій. Ми стоїмо тут перший тиждень. Тому людей до нас приходить десь декілька десятків в день. І ми намагаємося усім надати допомогу. Зараз я із нетерпінням чекаю на ті зміни, які планує наша влада і які повинні відбутися. І бачу, що все ж таки не даром люди віддавали своє життя. Стояти тут будемо напевне до 25 травня, тобто до виборів. Узагалі атмосфера на Майдані змінювалася практично кожного дня. Змінювались події, змінювалась атмосфера. Один день ми приходили, і тут було майже свято: багато усмішок, радісні голоси. Коли почалися військові дії, атмосфера змінилась. Вона стала дуже напруженою. І небо наче стало дуже низьким, мовби давило на людей. Відчувалося сильне напруження. Але мені подобається те, що люди не втікали, не розійшлися. Одні затуляли своїми тілами інших, ними не страх володів, а самопожертва і прагнення стояти до кінця. Це важливо. На жаль, не всі так добре відчували ідею, але все одно серед нас відчувалася єдність. Люди стояли і закривали своїми тілами товаришів, всю Україну. Тому ми зараз молимося, щоб це все було не даремно».
- Ксенія Цивірко
Ексклюзивний « революційний парфум » згарища залишав на кожному свій слід : вогненний і закоптілий . Чорний , як справжня війна. Так пахне революція .
Колишнє поле бою розквітло букетами тюльпанів , лампад і хвилинами мовчання , які здатні тривати вічно у свідомості тих , хто пережив ці події .
Головна площа країни відкрилася сотням зівак , що зібралися сюди , як у музей .
Хіба це дійсно могло тут статися? Стільки смертей , стільки крові , стільки розірваних криків , ось прямо на цьому місці?
Навколо мене гори покришок , мішків і колючого дроту – такими експонатами тривожив глядацьке око Майдан.
А ще революцію стали продавати на пам’ять у вигляді магнітів і сувенірних шарфиків – які заповзятливі бізнесмени!
У сірих лютневих барвах народ святкував перемогу і поминав загиблих. У цьому дивному дисонансі й знаходилися всі присутні , але ж яка перемога можлива без жертв?
На мовчазних обличчях читалася і радість , і надія , і жаль .
Любов Архипівна стоїть тут вже не перший день , уважно слухаючи промову зі сцени.
«Я приїхала із Санкт -Петербурга , і нема чого цьому дивуватися. Тут люди зібрані не територією, де вони живуть , а метою . Між іншим , в Пітері всі мої знайомі підтримують нас . Я приїхала до своєї сестри та її родині , разом ми тут і революціонуємо. Я закінчила державну хіміко- фармацевтичну академію , я провізор , але тут допомагала на кухні. На жаль чи на щастя , не завжди – виходила 3 рази на 4 дні. Готували ми наспіх , в метушні , та всі так само і їли. Поспішали на фронт , можна сказати. Пам’ятаю, дуже кортіло нагодувати цих завзятих сміливців, запросити їх після всього додому на справжню затишну вечерю, напекти рум’яні пиріжки з вишнею, це ж моя улюблена страва, але… Все згадується як каламутний кошмар , що мучив уві сні , але вранці залишаються тільки легкі його залишки. Мені 77 років , я пережила Вітчизняну війну , мої дитячі спогади – це голод і якийсь отуплений страх. Вони раптом знову ожили , і … не дай бог , щоб у ті , хто бачив нинішній жах вперше , побачили подібне ще раз . Зараз вже не боюся стояти , страшно було , коли Майдан був закритий. Скільки ж тут було галасу й панічного сум’яття, хтось тікав врозтіч, хтось тримався купки. Страх скував і сльози, це вже потім ридали… Якби я могла втілити у справі все своє бажання допомогти , його б вистачило на багатьох, дуже хочу підтримати всіх тут присутніх. На нашому російському наметі я сьогодні написала на брезенті : «Я вас всіх люблю і цілую. Стоїмо до кінця! » Найважливіший етап вже відбувся , на мій погляд , ось будемо вирішувати , хто встане до керма влади. Думаю , альтернатива є завжди. У Тимошенко був величезний шанс свого часу , тому її навряд чи виберуть , а ось « Оскар» би їй вручили . Все одно зараз рано про щось говорити. Взагалі , все починалося з того , щоб підписати асоціацію з ЄС , і я за це борюся , бо в Європі зовсім інше суспільство . Тут в суді перемагає той , у кого є гроші , «мажор» на джипі може задавити безкарно людину , тут можуть вбивати і залишатися невинними. В Україні буде так само , якщо вона залишиться з Росією. Та й взагалі після Другої світової Німеччина хоч і залишилася переможеною , зате рівень життя там став набагато вище , ніж в СРСР . А Янукович цей – другий Гітлер, тільки Гітлер ховався в Аргентині , а Янукович сидить у підводному човні в Севастополі , Ви не знали ? Туди ось приїхав російський флот недавно».
Любов Архипівна , незважаючи на свій вік , виявилася дуже жвавою і рухливою жінкою , здавалося , вона готова і цієї хвилини знову « вступити в дію » і активно втручатися в усе, що відбувається . У чорному кашеміровому пальто і такому же чорному капелюшку , дивлячись на мене світлими прозорими очима , які ніби поглядали крізь мене , в плавних рухах рук ніяк не можна було впізнати в ній таку живу і енергійну особистість.
« А Ви не чули , що сьогодні повинні були обрати прем’єр -міністра? Ось так і не вибрали. Вони самі не знають , чого хочуть , ще з Конституцією питання вирішити потрібно » , – хвилюється Любов Архипівна .
У той час зі сцени вже долинали фрази про початок народної ради , де повинні були висувати кандидатів в новий уряд.
« Ось , вже знову кличуть , пора йти боротися далі . Ми ж тут з вами не дарма стоїмо до кінця», – і слід простиг моєї співбесідниці.
- Анастасія Цалко
Кажуть, «не було б щастя, то нещастя помогло». Зараз це чи не найдоречніша народна мудрість, адже принцип «моя хата скраю» відійшов на задній план. Українці повстали, згуртувалися, заявили про свої права. Революційні події сколихнули всю державу. Слово «Майдан» без перебільшення чути скрізь: серед пересічних киян біля хлібного кіоску чи в метро, серед селян, які їдуть ранішньою електричкою у місто, поміж іноземних туристів, серед політиків та бізнесменів…Майдан зачепив кожного.
А найбільше Майдан вплинув на життя сміливців, які ризикуючи власними життями, боролися за краще майбутнє у збройних сутичках. Чимало героїв полягли від снайперських куль або зіткнень із Беркутом на полі бою. А ті, хто залишилися живими обіцяють стояти до кінця та зробити все для того, щоб їх жертви не виявилися марними.
Про це говорить і безпосередній учасник сутичок, херсонівець, Дмитрій:
- Герои, герои…Герои уже там. На том свете. Вот это герои. А мы, мы…будем дальше защищать, будем дальше стоять здесь. Вот сейчас оппозиция все делает для того что бы люди разошлись любыми способами.
А які у них інтереси? Навіщо їм щоб люди розходились?
- Что бы не было у них напряжения этого. Что бы они могли принимать свои решения. Не то, что диктует Майдан, а что бы они могли сами решения принимать. Сейчас идет дележка власти и они делают все, что бы её удержать»
А ви на Майдані з перших днів?
- Я приехал еще восьмого декабря. Раньше я, к сожалению, не мог. Но, когда уже тут такое началось, то не мог не приехать.
А чому ви приїхали на Майдан?
- Жизнь заставила. Мы же не живем, а выживаем. Я работаю разнорабочим, но мы с женой ели концы с концами сводим, а правительство не знает куда деньги девать. И не только. Везде беззаконие и коррупция. Доктору, учителю, ректору, проректору кому бы то ни было, человек сам берет и дает деньги. Потому что так быстрее и без взятки никуда. Это уже на уровне менталитета и в первую очередь, нужно избавиться от этого. Когда люди поймут это, что нельзя давать. Он же получает зарплату, это эго работа. А люди это не учитывают.
А як ви ставитися до Євроїнтеграції?
Положительно. Хотел бы что бы Украина присоединилась к ЕС. Там защищенность прав человека, свободы людей. И другой альтернативы у Украины нет. Если выбирать, то у нас сейчас только два варианта и, понятно, что разумнее будет пойти в Европу.
Я бы еще хотел поддержать российский народ что бы тоже сделали со своим Путиным. Пока у них ничего не получается. Я даже с ребятами из России в интернете списывался. Они хотят, но говорят, что мы не можем, потому что, Путин жесткий человек, а не такой как Федорович наш. Путин не будет ждать, а сразу начнет стрелять и все. У Путина там нет ничего святого. Он всех взял под контроль, под свою власть.
И я думаю, что Януковича он тоже возьмет, вытянет, заберет у него все деньги, которые тот украл в нашем государстве и просто выбросит его как отработанный материал. Поэтому пока путин у власти я и не хочу что бы у нас были какие-то союзы с Россией. Вот когда в России будет нормальная демократическая власть, тогда пожалуйста!
А що ви думаєте про сеператизм у Криму?
«Крым вообще должен быть просто областью и все. Зачем это придумали ему автономию? Еще там сколько их, триста чиновников этих кормить? Там премьер министр Крыма – для чего это? Просто обычная область. Я считаю, что это глупо было изначально так делать. И Крым – это украинская территория. Россия только историю после Хрущева помнит, а что было раньше и кому Крым должен принадлежать, то они этого не помнят. И Россия – наследница СССР, правильно? Они же должны ценить советские указы председателей совета ЦК КПСС, правильно? Как они могут теперь отрицать то, что Хрущев подарил? Ну, подарил, значит, подарил, и теперь Крым принадлежит нашей стране»
Ви вірите обіцянкам опозиціонерів?
- А опозиціонерам я не верю. Вот, еще единственный в кого я верю, то это Петр Порошенко. Вот если бы он стал премьер министром, он бы как-то вытянул страну. Разумеется, у него есть свое дело. Я знаю людей, которые работают у него на ферме и никто не жалуется, что он там плохо к ним относится и зарплаты у них хорошие. Порошенко единственный, кто придерживается своей точки зрения и не меняет мнение, так как это делают другие. Вот я бы действительно хотел, что бы он стал премьер министром. У него есть и деньги и влияние. А Яценюк уже был у власти и ничего для нарда не добился.
Люди не хотят расходиться. Будут стоять до конца. За наше будущее и будущее наших детей.
- Олена Целуйко
Дим, стерта розмітка доріг, обгорілий Будинок профспілок, багато квітів і свічок навколо. Квіти на імпровізованих меморіалах з шин та дерев’яних укріплень, квіти біля барикад, вздовж Інститутської. Повітря навколо Майдану Незалежності бринить, мов натягнута струна. Ще трохи і обірветься. Лунають вірші зі сцени, тихі розмови, гарячі обговорення останніх подій. Димлять діжки з вогнем. Біля однієї такої гріються люди. Одна з них — дівчина вісімнадцяти років на ім’я Катерина — пританцьовує від холоду та натягує на плечі прапор України, ніби це тоненьке полотно зможе її зігріти. “І дійсно гріє. Навіть краще за будь-яку ковдру”, – говорить Катерина.
Вона стоїть на Майдані з самого початку, на щастя, жива й здорова. Була свідком подій на Грушевського і на собі відчула дію сльозогінного газу. Дівчина гріє руки і зізнається, що їй дуже соромно. Вона не була на Майдані в той час, коли гинули люди, але хотіла. “Родичі силою забрали мене звідси, - зізнається дівчина, - вони мене не розуміють та не підримують. Кожна розмова впирається в наші діаметрально протилежні політичні погляди”.
Катерина родом з містечка Краматорськ Донецької області. Приїхала до Києва навчатися і зовсім не очікувала, коли влітку приїжджала подавати документи, що стане учасницею таких подій
“Житя — шалена річ. Все навколо крутиться, змішується, кипить, вирує… Досі перед очима біжать люди та падають на асфальт тіла. В думках було лише одне: не впасти, не впасти… Я дуже перелякалася тоді. Не знаю, як їм не страшно… У мене серце болить, коли наші хлопці з обох сторін барикад стоять там, в перших рядах. Очі сльозилися, а в горлі було незрозуміло що, нудило. Кулі, гранати, водомети… Страшно. Мабуть, кожен подумки тоді пішов на смерть”, – говорить дівчина і робить той самий звук носом, коли намагаєшься приховати, що зараз заплачеш. А потім гарячі сльози течуть по її щоках, розділяючи лице на чотири частини. Пекучі і болючі сльози розпачу.
“Я ніколи не бачила такої кількості квітів та свічок, ніколи не плакала за, здавалося, чужими і не знайомими мені людьми. Намагаюся заглушити в собі почуття провини за те, що була відсутня у найвідповідальніші для своєї країни моменти, поки за моє життя гинули люди. Ходжу і запалюю свічки, принесла квіти. Вклоняюся Небесній сотні та обіцяю не зрадити їх і завжди пам’ятати…”
Мені було страшно розпитувати цю дівчину далі, бо я розуміла, як бо
ляче роблю своїми запитаннями. На Майдані стоять сотні, тисячі людей. Навколо змарнілі обличчя чоловіків, що вартують, виснажені та змерзлі. Але стоять… стоять, поки не стане добре, поки не будуть виконані всі умови. Ми пережили найстрашніше, залишилось ще трохи.
Вже майже весна…
- Катерина Федотенко
Ідучи Майданом Незалежності, я не впізнавала своє рідне місто. Здавалось б, нещодавно тут бігали маленькі діти, сміючись, тримаючи один одного за руку, приїжджали туристи на славетну центральну вулицю столиці. А всього за декілька днів центр Києва перетворився на справжнє поле бою. Мою увагу привернув чоловік у формі, касці та бронежилеті. Чомусь мені захотілося дізнатися саме його думку щодо ситуації в країні.
«Стоїмо ми тут майже із самого початку. – почав свою розповідь молодий чоловік – Почувши в новинах про розгін мирного протесту, про те, як страшно побили студентів, ми разом із друзями не могли сидіти вдома. Я просто на декілька секунд уявив собі, що серед постраждалих студентів міг би бути мій син. Тому не вагаючись, 1 грудня Ми поїхали до столиці. Звісно що мене вразила кількість людей, які знаходились на Майдані Незалежності, але цього слід було очікувати. Більшість людей вийшли не за вступ до Європейського Союзу, а проти свавілля влади, адже цим розгоном вони показали своє істинне ставлення до народу. Вони просто взяли і відкрито плюнули нам в обличчя. Чесно кажучи, тоді ми розраховували, що приїхали на декілька днів, що влада одумається, і зробить хоч якийсь крок назустріч народові. Але все затягнулося… Силові розгони, наступ Беркуту, постріли, перші жертви…З одного боку барикад “майданівці” озброєні бруківкою й “коктейлями молотова”, з іншого – Беркут із щитами та рушницями.За усіма цими подіями навіть забував зателефонувати додому, рідним, і сказати що із мною все гаразд.
Я не дуже грамотна у політиці, можливо тому, кроки “опозиційної трійці” здавалися мені незрозумілими. Один – “кулю в лоб, так кулю в лоб”. Та де ж так куля? – обурливо продовжив Михайло – Чому ця куля пройшла наскрізь тіла тих, хто був істинним патріотом? Інший – істеричка. Здатен робити поклики зі сцени. Що ти кричиш зі сцени? Гайда на Грушевського. Гайда у перші ряди оборони. Що? Голос зникне? Ще один – закликає до захисту Майдану. Закликає владу не робити помилок. Хоче перемовин. І що? Де результат? Де?Після цього усього зрозуміло лише одне – можуть лишень обіцяти. Кричати. А діяти мають лише прості люди. Які йдуть не на життя, а на смерть. Скажу вам чесно, мені не було страшно…Тоді було не до страху…Коли біля тебе стоїть молодий хлопець, говорить тобі щось, і вмить куля снайпера обриває його життя…- я помітила, що очі в нього почали сльозитися. Він стояв задумливий, пригадуючи своїх побратимів, що поклали своі життя за світле майбутнє своіх дітей. – Таких було багато, – продовжив він,- ми несли їх до медпункту, аби , можливо, хоч комусь врятувати життя. Ми навіть уявити собі не могли, що мирний протест переросте у справжню війну. Війну за свободу, за життя.»
На запитання про те, кого він бачить Президентом України, Михайло відповів досить стримано: « Не знаю хто, але знаю точно, що ця людина не піде шляхом попередньої влади. Не дозволимо!»
Ідучи далі Майданом Незалежності, в моїй голові виникало багато запитать, а серце обливалося кров’ю. Стільки людей загинуло… Усюди квіти, сльози…
Ці дні- історичні, бо саме в них народжується наше майбутнє! Ми всі разом доведемо: Україна- вільна країна. І ніколи й нiхто не зможе нас перемогти! Слава Україні! Героям Слава!
А що таке “обличчя Майдану” у вашому розумінні?