Приймаючи рішення взяти участь у якомусь громадському проекті, кожен українець вимушений бороти в собі скептичне ставлення до подібної діяльності, адже у нього є чимало причин, аби із сумнівом ставитись до будь-якої суспільної взаємодії, особливо, якщо мова йде про політику. Ми занадто часто розчаровувалися у своїх співвітчизниках, щоб сподіватись на те, що цього разу нас не намагаються надурити. Саме у цих розчаруваннях укорінена наша зневіра у спроможності щось змінити в країні.
Сказати, що цей скепсис повністю відсутній і зараз, коли я починаю координувати наш новий проект Campus 3.0, я, на жаль, не можу. Дуже багато факторів впливатимуть на його успіх. І переважна більшість цих факторів людські – від того, наскільки ми будемо спроможними до діалогу, наскільки відповідально ми будемо ставитись до своїх завдань, наскільки будемо вірити у самих себе і один одного, залежить подальша доля Campus 3.0. І найголовніше, що в даному випадку немає тих, без кого проект може обійтись. Кожен з нас так чи інакше його репрезентує – і помилки й вади кожного будуть сприйматися як помилки і вади проекту загалом. Це велика відповідальність і певною мірою великий ризик.
Але очевидною є й інша річ. Якщо ми не почнемо щось робити, ми так і будемо потопати у болоті недовіри та бездіяльності. Лише реальна діяльність спроможна показати, на що кожен із нас здатен, і може призвести бодай до якихось змін. Тому вагатися, коли мені випала нагода взяти участь у Campus 3.0, я також не став. Це, щонайменше, чудова можливість знайти однодумців, перевірити себе та почати відчувати себе не лише пасивним спостерігачем, але й людиною, що намагається творити майбутнє для себе та своєї спільноти.
Мені завжди здавалося, що однією з головних проблем взаємодії українського суспільства та політикуму була та легкість, з якою ми довірялися популістським лозунгам наших керманичів. Сліпо довіряючи особистостям, ми не тільки не зважали на ідеї, а точніше їх повну відсутність, але й не замислювалися над тим, а що насправді було потрібно нашій державі для процвітання. Ми просто чекали, доки нам зроблять «добре», а це «добре» все ніяк не наставало.
Саме тому мене й зацікавив Campus 3.0. Хто, як не академічна спільнота, здатна спробувати виробити ці вимоги до політиків. Саме люди, для яких інтелектуальна праця є метою життя не тільки можуть, але й мусять взяти на себе відповідальність з вироблення нового порядку денного для країни. Пошук нового бачення шляху України у світі, що швидко змінюється, але залишається так само незатишним, як і багато сторіч тому, і має стати нашою задачею. Після того, як будуть зроблені перші кроки до розроблення цих ідей, ми маємо докласти максимум зусиль для того, щоб вони були акцептовані як політиками, так і простими громадянами. Для того, щоб ці ідеї почали втілюватися у життя, а не залишилися аморфними прожектами, без жодного застосування.
Розуміючи, що така праця потребує багаторічних і безперервних зусиль, я не тішу себе ілюзією змінити все й одразу. Але працюючи на майбутнє, проект намагатиметься досягти й конкретних і відчутних результатів у найближчій перспективі. Адже саме від того, наскільки успішні будуть наші окремі зусилля, залежатиме і успіх усього Campus 3.0. І саме цей підхід мені імпонує найбільше.
Власне, всі вище перераховані причини й склали основу мого бажання спробувати свої сили у проекті. До чого я закликаю й Вас.
З повагою,
Сашко Голубов
WEB-координатор проекту
