• Наталія Черепаня

Ця людина не залишилася осторонь подій. Хоча ціна, яку заплатили його побратими була надто висока. Сергій Клименко приїхав з Хмельницької області на навчання в Аграрному університеті. Живе разом з тіткою у Києві.Йому всього лише 17 років, але він з самого початку прийшов на Майдан. Батьки Сергія були проти його рішення. Вони вмовляли сина не ризикувати, і хоч було спочатко лячно, думки про краще майбутнє країни не давали йому спокою. Навіть сльози матері все одно не зупинили юнака.Він взяв з собою портфель,поклав у нього буханку хліба, цукерки та воду, і прийшов у епіцентр подій… Невідомість переповнювала емоції: не знав спочатку куди йти, що робити. Підійшов до якогось дядечки в формі, що сидів у палатці і запитав, чим може бути корисним Майдану. Спочатку Сергій просто підмітав, потім допомагав рубати дрова,а коли йому видали форму, шолом та дерев’яну палицю, він не полишав барикади. Про вік хлопець спочатку замовчував, бо знав, що його можуть відправити додому.Про те, що йому 17, він так нікому й не сказав, і це була його таємниця.Тримався юнак мужньо і безстрашно, тому ніхто навіть і подумати не міг, що Сергій неповнолітній. Віра про вільне майбутнє допомагала йому залишатися сміливим і додавала сили духу.

Сергій один із тих, хто був у тих запеклих боях на Грушевського та Інституцькій. І вижив. Бронижелета в нього ще тоді не було, бо видали надто пізно. Він все одно не боявся, йшов вперед і хотів перемогти! В один із днів протистоянь поранили його кращого друга- Артема. Стало страшно,але цей випадок зробив хлопця ще сильнішим.

Два місяці як Сергій все ще на Майдані. Тут його дім, тут його нова сім’я: товариші, які стали ріднею. Він вважає, що разом вони досягли своєї мети, але ще не все подолано. Перемогу здобуто ціною життів побратимів, з якими Сергій боровся пліч-о-пліч за волю і кращу долю. Він щасливий, від того, що український народ не зламався і дух його сильний. Юнак не вважає себе героєм. Каже, що такими є ті, хто віддавав життя за свободу. Але, як би там не було, і він, і ті, хто пролили кров на Майдані є справжніми народними героями.

• Руслана Новицька

Я йшла Майданом Незалежності, але не впізнавала його. Невже це та центральна площа столиці, куди їхали люди з усієї України? Невже тут проводили концерти та фестивалі? Тут веселилися? Тут закохувалися і кохали? Невже на цей цвинтар люди приходили на побачення? Невже тут діти радісно бігали і просили батьків купити кольорову повітряну кульку?

Я розгублено звернула на вулицю Грушевського, йшла в бік стадіону «Динамо». Земля була вкрита попелом і квітами. Повітря густішало від чорного диму. А потім я побачила людину, яку шукала. Це була абсолютно невідома мені жінка, але я відчула, що вона зможе щиро розповісти про все, що бачила тут.

«Мене звати Білан Валентина Іванівна, я киянка. Мені 50 років, я зараз не працюю, я на війні. А за спеціальністю – модельєр-технолог, поет. У мене дві дитини: син і дочка. Я тут від самого початку стою. Спочатку зі студентами була. Потім побили діток. Он там у мене рушничок, на ньому кров дітей», – вказує на закривавлений вишитий рушник.

«Не пробачу. Стояли ми на Віче, прийшли сюди на Грушевського з чоловіком. А 19 числа – день народження моєї доньки, то ми тут ніч провели, у цьому пеклі. Я вже більше не могла звідси піти, тому що бачила, як тут багато зовсім юних дітей. Не те, що юних, а просто малих дітей, у яких інстинкт самозбереження не спрацьовує, на жаль, і я собі вирішила, що буду допомагати, чим зможу. Де, може, закрию собою, де, може, зігрію… Найдорожча цінність у людини – то життя. Вони горіли там, падали, не жаліли себе, гинули. Зовсім малі, юні діти. Наче, зараз усе скінчилося, але я досі не можу піти, тому що вони тут і я буду з ними, поки всі не поїдуть додому. Поки що будемо стояти.

Зараз он гріємо молочко, робимо, що можемо. Їсти щось люди принесуть, щось приносять із Українського дому. Варимо картоплю. Це, до речі, той казанок, що у Беркуту ми відбили. «То пахне молоко, пахне Беркутом», – хлопці сміються», – вказує на чорний погнутий казанок.

Валентина Іванівна повернулася обличчям до стадіону й почала розповідати приглушеним голосом: «Горіло тут. Першими загорілися автобуси. Звідти ультрас, діти, почали кидати «коктейлі». Я особисто як мама ходила. Стояли ми живим щитом між Беркутом і дітьми. Благала їх, і на колінах благала, і молилася. А вони не чули.

Ці кам’яні барикади збудувала влада вже як перемир’я було. Але, на жаль, збудувавши їх, порушила домовленість, потому почали наступати. Це ж не ті барикади, які були. Це влада за кілька годин збудувала, бо в них техніка. Тут барикад не було, тут просто горіли шини. Палили шини, щоб димова завіса була».

На запитання про те, чим це все закінчиться і хто прийде до влади, відповідала неохоче: «Справа в тому, що я тут день і ніч знаходжуся, телебачення не дивлюся, новин ніяких не знаю. Хто буде – побачимо. Але я думаю, що яка б нова влада не була, така бандитська, як зараз, уже ніколи не прийде. Будемо контролювати. Хотілося б, щоб були аполітичні люди в уряді, щоб були фахівцями у своїй справі, щоб вибирали міністрів, які знають роботу, на яку йдуть. А політиків у цьому, я вважаю, не повинно бути.

Хотілося б не доводити країну до такого жалю. Взяти спалити Київ, убивати дітей, так цинічно викрадати, ґвалтувати і говорити, що це нормально! Вони навіть не вибачилися, як годиться… Не пробачу».

Коли я дивилася на цю беззахисну жінку з гордою поставою, мені пощастило зрозуміти істинну суть багатьох виразів, що відомі нам із дитинства. Чужих дітей не буває. Ця жінка боронила всіх і кожного. Її очі не обмануть. В її очах було видно той пекучий біль за кожну смерть, що вона бачила. Вона ледь не звинувачує себе в тому, що не могла зарадити вмираючим Героям. І я зрозуміла, чому в українській творчості образ матері набув настільки яскравих характеристик. Лише наші матері такі віддані.  У наших матерів серця б’ються в одному ритмі. Вони однаково плачуть, їм однакова боляче.  Ніби вся Україна – це одне велике серце, яке страждає від несправедливості та печалі. Наші матері, як голубки, здатні злетіти в небо та готові впасти на землю замертво, щоб тільки прикрити діток крилами. Для них немає неможливого. У цієї жінки було пошрамоване обличчя, але вона не обмовилася про це ні словом…

Колись я гуляла вулицями Києва з коханою людиною. Ми розглядали вітрини магазинів, дивилися на небо і сміялися. Тоді моє волосся пахло його парфумом та цигарками. Сьогодні моє волосся ввібрало запах диму, який виїдає очі. Сьогодні я не можу сміятися. Замість привітних крамниць бачу почорнілі будівлі. У них ніби відібрали яскраві барви, але вони продовжують велично розповідати свої історії. Ні, вони кричать. Усім своїм виглядом кричать: «Не забудемо, не пробачимо!» Кожна вулиця міста у скорботі.

• Ані Узунян

Ось я стою на Майдані, де сьогодні вже досить спокійно. Зі сцени лунають вигуки: «Слава Україні!», а у відповідь всім відоме «Героям Слава» звучить з особливою скорботою. Адже люди вшановують пам’ять дійсно Героїв… «Героїв Небесної сотні». Неподалік від мене пройшов хлопець, який підносив дрова в різні куточки Майдану. Захотілось поговорити саме з ним, тож, познайомившись ближче, він поділився зі мною своїми почуттями та емоціями, пережитими саме тут, на Майдані.

Ігор Меркотан, 17 років, студент: «Я стояв на Майдані з надією, що в майбутньому все буде краще. Їм не зрозуміти як ми живемо: мамі по декілька місяців не сплачують зарплатню, тато у лікарні не працює, бо їх кабінет скоротили,  мені роботу знайти важко, адже кому я потрібен неповнолітній та без стажу. Доводиться позичати, тому постійно в боргах. Просто надоїло так жити. Я стояв не за інтеграцію, хоча підтримую її в деякій мірі, стояв тому, що вірив.. Вірив, що не колись,а саме зараз щось зміниться! А потім, коли почали вбивати людей, я остаточно перестав боятись. Я надіявся.. Ні-ні, я був впевнений, що все ж таки перемога за нами! Звісно, я розумів, що маю докласти своїх зусиль, але не знав, що можу зробити я? Яка користь від мене? Хто я один серед цього мільйону? І, знаєте, лише на Майдані, я зрозумів, що саме тут ти – хтось! Тільки тут ти зможеш висловитись і відстоювати свою думку, і  цим саме ти і потрібен цим людям і цій країні.

Сьогодні на Майдані дуже важко стримати сльози. Щойно бачив дівчину, яка сиділа на холодних сходах, тремтіла і плакала. Підніс їй теплого чаю, підняв, а вона заревіла ще дужче. Як виявилось потім, серед «Небесної сотні» був її близький друг. Тоді  я не стримався … Не помітив як сльоза покотилась з моїх очей. Говорять, що хлопці не плачуть, але за ці сльози мені не було соромно.

Після стількох смертей ми просто зобов’язані довести нашу спільну справу до кінця. Я ніколи ще так не пишався тим, що я – українець. І якщо раніше Україну асоціювали з салом та вважали «частиною» Росії, то вже сьогодні наш народ поважають в багатьох країнах Європи як мінімум за те, що ми боремось за наші права,  а не сліпо слідуємо за владою ».

Мої роздуми щодо «сповіді» ще такої юної, та вже, в деякій мірі, досвідченої людини перервав маленький хлопчик, який разом з батьками приніс квіти в знак вшанування пам’яті Героїв. Він старанно запалював свічки та з особливою обережністю підносив їх до квітів. Не витримавши, я заплакала. Та все ж, взяла себе в руки та підійшла до нього. Я не могла не спитати, чи дійсно розуміє він, що робить. І він сказав мені: « Мій дідусь загинув під час війни. І, хоч і раз у рік, на 9 травня, але люди шанують пам’ять усіх ветеранів, тобто і мого дідуся. Адже він боровся за нашу свободу! Так само і «Герої Небесної сотні». Вони загинули для нашого майбутнього. Я прийшов подякувати».

Я міцно обійняла цього хлопчину, а його батьки стояли поруч, та мимоволі плакали. Можу додати лише одне: цей день назавжди змінить моє життя.

• Анастасія Хілевська

Густий стоячий дим, закіптявіла дорога, тисячі запалених лампадок, свічок, і квіти, вони всюди. Сьогодні, 25 лютого, черговий день вшанування «Небесної сотні». Здається, постійному потоку людей із гвоздиками і тюльпанами в руках немає кінця-краю. Напевно атмосферу на Майдані неможливо описати, її треба відчути, як відчули ті, хто перебував там від самого початку. Деякі з них, на жаль, залишили там себе навіки.

Щоб більше проникнутися духом Майдану, вдалося розпитати очевидця, учасника подій та просто психологічно сильну людину, для якої війна вже є звичною. Більше того, Іван Чечелюк, колишній афганець, передрікав кривавий бій ще після 30 листопада -дня розгону і побиття студентів, коли Майдан ще тільки набирав обертів. Він поділився досить цікавими думками і не побоявся висловити своєї думки. А ще він стоятиме до кінця, вірний своєму народові.

Як довго Ви на Майдані?

-          Я приїхав сюди, кинувши все: сім’ю, роботу. Після 30 листопада я не зміг сидіти вдома, хоча живу за сотні кілометрів звідси, у Москві. Я знав, що мирна акція протесту, особливо після «першого дзвоника» , коли побили студентів і розігнали Майдан, переросте у щось більше. У мене тут живе мати, я тут народився, моя совість не дозволила залишатися вдома.

Ви якось допомагали майданівцям: матеріально, фізично?

-          Я постійно приношу їжу, ще з грудня записався до лав самооборони. Спочатку мене не брали, казали, треба молодих, а як вже 55, то що, не можна? Тоді я сказав, що перебачив стільки за своє життя, позаду мене Афганістан, і напевно я щось тямлю. Після того мені лиш підсунули папір, де я залишив свій підпис. Я був зарахований!

Ви так надовго покинули дім у Росії. Як до цього ставиться Ваша родина?

-          Моя дружина – корінна росіянка, але тільки позитивно віднеслася до мого рішення. Та й вона знає, що переконувати мене у протилежному не варто. А взагалі мій дім тут, тому я не покинув, а навпаки повернувся. Так, я обрав життя в Росії, так склалося, але Україна – моя Батьківщина, я ніколи не перестану це повторювати і ніколи не зречуся цієї думки.

Ви брали участь у боях протягом усього часу?

-          Я брав участь у боях на Грушевського, а також не зміг  себе стримати 20 лютого, після того, як на моїх очах снайпер поклав молодого хлопця. Перед тим зателефонував дружині, під звуки куль, затуляючи телефон від шуму, прокричав дружині: «Якщо сьогодні ввечері не передзвоню, помолись за мене». Я справді був готовий померти. Ви не розумієте, наскільки важко на це дивитися. Тому я вирішив діяти, як мені підказувало серце. Одного разу я вже воював і теж готувався до найгіршого. Я бачив снайперів, які стояли на дахах будинків, не розумію навіщо, але вони стріляли не тільки в нас, а й у беркутівців. У мене, на щастя, куля не влучила, але при мені були вбиті кілька людей. Як завжди, страждають невинні.

Янукович ховається, всі очікують на перевибори президента. Несподіванкою стало звільнення Юлії Тимошенко. Як ви ставитеся до недавніх політичних змін? За кого голосуватимете?

-          Я не перестану казати, що для мене Янукович і Тимошенко варті один одного. А її «щира» промова одразу ж після звільнення викликає у мене огиду. Я не боюся казати цього вголос, бо мені вже немає чого боятися. Щодо голосування, як на мене, Україні потрібно шукати нового лідера. Ці брехуни і підлабузники дістали. Якщо до травня не з’явиться хтось новий, буду голосувати проти всіх.

Як ви думаєте, Майдан ще стоятиме довго?

-          За ці важкі 3 місяці, склалося враження, що Майдан не розійдеться взагалі. Для мене це не просто територія протесту, це промінь добра, який зігріває кожного, хто заходить за барикади. Справді, тут панує щирість, милосердя, взаєморозуміння. Те, чого так не вистачає у повсякденному житті. Усе вже таке рідне.

Ви будете стояти до кінця?

-          До самого кінця. Я й так тут живу, хоч можу жити у матері. Завжди знадобляться зайві руки, хай навіть на кухні. Я й із цим справляюся.

Кілька слів про найближче майбутнє України, на вашу думку.

-          Майдан стоїть, значить, все буде добре.

• Дар’я Трапезнікова

Попри те, що в центрі столиці припинилося збройне протистояння, а режим Януковича майже повалено, стверджувати, що революція закінчилася, було б неправильно. Майдан живе своїм життям – обговорює подальші варіанти розвитку України та формування нової влади, молиться за загиблих, годує, лікує та обігріває своїх жителів, приваблює все більше перехожих і фотографів. Протестувальники вважають, що не досягли основної мети свого перебування тут, тому говорити про повернення додому зарано.

Тим часом в південно-східних регіонах, жителі яких були основою електорату ПР, набирають обертів загрозливі процеси. Противники майданівських ідей різко засуджують «західняків», презирливо називаючи їх «бандерівцями» та іншими малоприємними словосполученнями, замінюють український прапор російським на будівлях органів державної влади. Але найстрашнішими є з’їзди, які проголошують сепаратистські ідеї та звернення деяких місцевих політиків до «старшого брата» – Росії з проханням узяти цю частину України під свій захист.

Саме тому, потрапивши на Майдан в кінці лютого і побачивши кілька палаток і тентів з табличками «Донецьк», мені, дитині шахтарського краю, страшенно захотілося поспілкуватися із земляками і дізнатись їхні думки з цього приводу.

Біля тенту кілька людей обговорюють нагальні питання. Дізнавшись про моє бажання, один з чоловіків каже: «Зараз я тебе з таким дядьком познайомлю. Ти знаєш, де наша палатка? Ні? Добре, ходімо, я тебе проведу.» Ми прямуємо повз сцену до однієї з палаток, біля якої лежить купа дрів і снують люди. Поки мій провідник телефонує тому, з ким пообіцяв мене познайомити, я розмовляю з чоловіком, який виконує роль охоронця. Сам він з Макіївки, на Майдані з грудня відстоює надію на краще майбутнє для себе і дітей. Радіє, дізнавшись, що я родом із сусіднього міста.

Ось і з’являється мій співрозмовник; він і кілька його товаришів несуть в нове житло будматеріали. Ігор, інвалід ІІ групи, приїхав на Майдан із Краматорська ще в середині грудня. Почувши питання про причину перебування на головній площі країни, він хмуриться:

-         Ну як чому? Спочатку студентів побили, потім влада не пішла на поступки, і бійки почастішали. Ти ж знаєш, як ми там живемо. А я ж інвалід, живу на мізерну допомогу від держави, якої не вистачає на найнеобхідніше. От і приїхав сюди боротися за гідне життя.

Друзі й знайомі чоловіка лишилися вдома, але переважно підтримують його, бо дії влади не завжди їх влаштовували. Втім деякі дотримуються нейтралітету; ніяких погроз чи докорів, на щастя, не було. Ігор переконує, що разом із сусідами та земляками стоятиме тут до того моменту, доки ситуація в країні не налагодиться і розрив між прошарками населення не стане мінімальним. Майданівці дотримуються такої ж думки – вони вже давно скоротили кількість депутатів,чиновників та їх зарплати, щоправда, поки тільки в розмовах біля кухонь і сцени.

Жителі донецької палатки знають про думки «східняків», які в своїй більшості кардинально відрізняються від тутешніх.

-         Так, ми погоджуємося, що кожен може мати свою точку зору. Але всі оці сепаратистські настрої, акції, з’їзди та інше – це вже занадто.  Зараз усі регіони України мають триматися разом, як ніколи раніше, бо від цього залежить доля держави. Якщо вона розвалиться, друга спроба об’єднатися  вже навряд чи буде успішною. Якщо буде взагалі, – розмірковують чоловіки, і кожне їхнє слово важить, неначе тонна вугілля.

-          Взагалі, радикалізм зараз дуже шкідливий. Оці-от гарячі голови з «Правого сектора»  часто тільки ускладнюють ситуацію. Я не кажу,що вони взагалі не мають рації, але деякі їх дії ми навіть засуджуємо, – каже студент Сашко з Маріуполя. Хлопець тільки-но потис руку Віталію Кличку, якого неподалік від нас оточив натовп, тому задоволено посміхається.

Взагалі, на думку Ігоря, шанси знайти компроміс між Сходом і Заходом дуже великі, і це доводить Майдан.

-         Ми з усіма спілкуємося мирно, і західні – не виключення. Ти не думай, що якщо на палатці написана назва якогось міста, то там тільки вихідці звідти живуть. Он з нами сумчани ділять житло, а в львівській палатці ти можеш знайти харків’янина,  наприклад. Та й іноземці є. Головне – бути корисним тут, а звідки ти – не важливо.

Ніби на підтвердження щирості цих слів підходить хлопець і щирою українською просить зарядний пристрій для Nokia. Сашко з прибулим знайомий, тому охоче позичає те, що він просить.

Побутові питання на Майдані вирішуються через координаційні центри. Зараз донецькі, очікуючи встановлення нової палатки (яка, до речі, є трофеєм з Антимайдану у Маріїнському парку), проживають в гастрономі «Хрещатик». Чоловіки розповідають мені, що після того,як їхній невеличкий табір постраждав від вогню, вони домовилися з керівництвом гастроному і взяли на себе матеріальну відповідальність за стан приміщення. Вони пишаються тим, що їхній притулок  – чи не єдиний, що не був захоплений.

Ці мужні та розумні люди зайвий раз довели, що Донбас є частиною України, яка виступає за її соборність і єдність, незважаючи на різноманітні протиріччя і приховані сили, які намагаються перешкодити цьому. Суворі на перший погляд, жителі Сходу можуть бути щирими, уважними, товариськими і гостинними настільки, що хочеться відповісти на запрошення, повернутися знову до частинки малої батьківщини в серці столиці і побачити в очах її жителів надію на сильну, єдину націю і квітучу Україну.

• Анастасія Ціхомська

Кожна революція має свої обличчя, людей, котрі своїм баченням та власне своєю присутністю можуть яскраво охарактеризувати подію. Громадський протест в Україні на зламі 2013-2014-х років є поодинці досить красномовним, проте він створений народом. В більшості людьми з активною громадянською позицією, перспективним баченням майбутнього та здатністю тверезої оцінки ситуації. Отже моєю метою було знайти досить харизматичного персонажа, який зміг би стати втіленням прагнень революції. Ним став тридцятитрьохрічний підприємець з Херсону Андрій Щербина. Кажуть, 33 роки – вік Ісуса. Здається, мій герой і справді наділений божою мудрістю, настільки його роздуми є влучними и вичерпними. Андрій з тих людей, що «вміють гарно говорити». Справжній інтелігент, серйозний, стриманий, рішучий.

-          Заради чого вийшли на майдан?

-          Заради того, щоб народ собою пишався. Насправді, ми так погано живемо, бо у нас відсутній елементарний патріотизм, тобто гордість за належність до українського народу, до української держави. Тобто треба починати з цього. Якщо кожна людина, кожен громадянин буде гордий за себе, то він не дозволить певним антисоціальним речам відбуватися в своїй країні. Кожен громадянин має усвідомлювати себе як частину української нації і розуміти, що це величезна відповідальність. Відповідальність перед собою, перед своїми громадянами і перед своїми дітьми. Це дуже важливо, бо якщо цього не буде, ми будемо жити як біомаса, тобто як більшість жила до цього. Люди «постсовєтікус» були дуже серйозно зомбовані пропагандою, а потім коли не стало вождя, вони були збентежені, не знали що робити і з них зробили таку сіру біомасу, яка повинна була працювати і не лізти в політику. Зараз молоде покоління зовсім інше, бо народилося після 90-го року і всього цього не відчуло, а саме переламного моменту, який був в 90-му році. Сьогодні більше свободи, молоде покоління живе в більш вільній державі, проте наразі це ще не та Україна, за яку боролися наші прадіди. Вони хотіли, щоб ми всі жили добре. Проте вийшло так: після 90-го року до влади прийшла посткомуністична номенклатура, яка в більшості перетворилася в олігархічні клани, і «танцювала бал в Україні». Тобто те, що було здобуто народними зусиллями за роки комунізму, що було побудовано на крові наших прадідів, а де-факто все, що належало державі – те й належало народу, після комунізму в нас просто вкрали. І зробили із нас, простих людей, рабів, тримали нас як дармову робочу силу, а самі багатіли. Прикладом того є славнозвісне Межигір’я та інші «палаци» політиків. Можна лише уявити собі цинізм політиків, які знаючи, що 90 % населення живе за межею бідності, мають такі статки. Такі люди не мають ні честі, ні совісті, ні громадянського бачення. Вони до України ставилися як до корови: доїли її, поки можна було, а коли молока не стало – вирішили просто зарізати.

-          Яке ставлення має родина до  Вашого перебування на майдані? Як довго Ви тут знаходитесь?

-          Сім’я ставиться схвально. Раніше хвилювалися, але зараз  вже не бачать приводу. Я тут з 23 листопада.

-          Яким є рід Вашої діяльності в житті?

-          Я працюю приватним підприємцем. Щодо мого бізнесу, то за часів правління Януковича зріс не лише податковий, але й фіскальний тиск. Податківці придушують не тільки великий бізнес, але й малий. Раніше підприємці в разі неприємностей з податковою мали шанс виграти проти неї справу в суді, зараз же це стало нереальним через корумпованість судової системи.

-          Чи могли Ви спрогнозувати в листопаді, що Євромайдан незабаром переросте в антиполітичний і стане дислокацією громадянської війни?

-          Я на майдані з самого початку. Я бачив як той майдан, в листопаді, організований політиками, перетворювався на аполітичний. Ви мені не повірите, але 25-го числа я сказав, що буде революція. Не всі мене зрозуміли, перестали пускати до слова на сцену, мабуть, боялися моїх настроїв. Я ще тоді був проти розділення двох майданів, адже ми захопили дві головні точки – Майдан Незалежності як символ української незалежності та Європейську площу як символ прагнення до Європи, отже нашою задачею  було заповнення території людьми між ними настільки, щоб ніхто не питав де який майдан.
Починалося все з того, що люди вийшли за євроінтеграцію. Вони вийшли не через те, що їм дуже хотілося в Європу, ні, їм просто набридло так жити. Бо вони бачили як «жирують» олігархи і розуміли відсутність перспектив в своїй країні. Це були в основному молоді люди, ті, які бачили, що таке Європа, проти ж виступали ті, які там ніколи не були. Європа – це уособлення певних соціальних вимог. До прикладу, коли я приїхав до Греції і побачив їхні політичні та економічні проблеми я сказав: віддайте нам грецьку кризу і заберіть до біса Януковича. Є безліч позитивних моментів, які вказують на те, що Україні варто було б обрати європейський курс. Навіть при сьогоднішній опозиції українцям краще жити при європейському законодавстві, ніж при українському, бо перше хоча б діє.

-          Як Ви прогнозуєте подальший розвиток подій?

-          Я допускаю кілька варіантів: або опозиція виконує всі вимоги народу, або можливо, що при наступній владі опозиційних лідерів просто не буде. Важливо, щоб сьогодні був прийнятий закон про люстрацію. Моє бачення цього закону таке: жоден член ПР, КПУ, чиновник, що був при попередній владі, не може зараз бути при сьогоднішній. Це стосується абсолютно всіх гілок влади: починаючи від місцевого самоврядування, закінчуючи вищими щаблями влади. Україна має очиститись, повинні прийти нові люди, нові обличчя. Серед влади не повинно бути нащадків кримінальної номенклатури 90-х років, яка до сьогодні поступово сама себе відроджувала.

-          А Ви вірите опозиційним лідерам, Тимошенко?-

-          Я вірю в Бога. Якщо говорити про людей зі старої каденції, то Тимошенко чи не єдина, котра зараз може стати сильним лідером та змінити щось на краще, але все одно я хотів би бачити нові обличчя. Я був на майдані в 2004 році і ще тоді розумів, що не варто вірити політикам. Бо щоб не розчаровуватися пізніше – треба спочатку не «очаровуватися» .

-          Чи очікуєте Ви нових сутичок активістів з правоохоронними органами?

-          Саме з Беркутом навряд чи, проте мене хвилює ситуація в Криму і я не знаю яким чином можуть розгорнутися події. На мою думку, Росія зараз там намагається втілити в життя сценарій, що не вдався у Києві, і розпалити ворожнечу між людьми.

-          На Вашу думку як ще довго стоятиме майдан?

-          Ми сюди вийшли не за опозицію, і навіть не проти Януковича, а за зміну системи влади загалом. І поки цього не відбулося, я вважаю, що майдану розходитися не можна. Важливо покарати винних і не допустити сценарію 2004-го року, коли замість того, щоб сидіти у в’язницях, бандити сиділи у Верховній Раді.

-          Чи змінила революція людей, як гадаєте?

-          За словами класика: «Не варто очікувати блага після революції, бо революція сама є благом». Я не знаю коли ми ще зможемо побачити такий прояв героїзму у людей. Справжніми героями майдану я вважаю жінок. Тих, які під кулями бігали й забирали поранених, тих, що підтримували постійно. Я не бачив стільки героїв серед чоловіків. Це дійсно вражає. Коли ще ми б могли спостерігати за таким проявом щирості? Я маю на увазі те, що людина спокійно може підійти до іншої і почати спілкуватися, люди стали більш близькими один до одного, почали абсолютно безкорисно проявляти турботу. Важливо не втратити відчуття братньої близькості і розуміння, що ми разом творили цю революцію, отже разом маємо творити майбутнє.

• Вікторія Череп’юк

Євромайдан – слово, яке водночас дуже багато різноманітних асоціацій. Це абсолютно нове явище дуже швидко ввійшло в наше життя, і не має такої людина, яка б про нього не знала. Про Євромайдан говорять не тільки в Україні, а й в цілому світі.   Звичайно, як і будь-яке явище, Євромайдан виклакає і позитивні, і негативні емоції в українців, а особливо в жителів Києва.  Одні підтримують Євромайдан,  інші  проти нього, а хтось із всіх сил старається займати  нейтральну   позицію.  Часто думка про Євромайдан у суспільства змінюється, у зв’язку із тими подіями, які відбуваються в країні. Так, через часті збройні протистояння багато хто відвернувся від ідеї Майдану. Вважають, що там стоять одні хулігани. Але так вважають тільки ті, хто ніколи не бачив його на власні очі. На Майдані хуліганів немає. Особливо варто звернути увагу в цій ситуації на  киян.  Їм зараз найважче. Саме на території їхнього рідного міста розгортаються всі події. Саме їхнє місто страждає понад усе.  Хоча Київ, звичайно, –  це багатовікова спадщина для всього українського народу. Крім того  для багатьох це не просто столиця України, а й місце, де розташований їхній дім, живуть дорогі для них люди.  Дуже боляче дивитися, як Київ руйнується, як чорніють будівлі, розбивається дорога. Сьогодні я вперше, за довгий час, прийшла на Майдан.  Востаннє я його бачила наприкінці грудня. Зараз він дуже змінився.  Центральні будівлі чорні, вигорені, зруйновані. Асфальт, наче вкритий сажею, порохом. По ньому неприємно ходити. Повітря дуже важке, задимлене. І що найбільше вразило, то це багато поминальних місць із квітами, свічками, фотографіями загиблих. Дуже важко це все сприймати. Я також бачила постраждалих  людей. Перев’язаних бинтами, з синцями, свіжими  ранами. Одразу видно, що для всіх, хто тут стоїть,  Майдан це не просто слово, якесь абстрактне явище, а  частина великої ідеї, прагнень до кращого, можливість змінити майбутнє держави, вагомий уривок з життя.

На Майдані дуже багато людей. І кожен виконує свою роль. Хтось прийшов поглянути, який же він насправді. Хтось тут  провів дуже багато часу і  ще довго не збирається звідси йти.  Хтось прийшов сюди, щоб виконати свою лікарську місію, а люди в палатках займаються організацією допомоги в цілому.  Дуже легко говорити про Майдан, сидячи вдома перед телевізором. Люди думають, що випуски новин передають абсолютно все, що там відбувається. Але це не так. Дуже багато речей залишаються, так би мовити, за кадром. Та й камера не може передати головне –  атмосферу яка панує на Майдані. Чи не найкращий спосіб для цього є розмова з людиною, для якої Майдан зараз –  частина власного життя. Тому, щоб краще розкрити це питання, я вирішила поспілкуватися із  жінкою, яка працює в палатці «Християнської психологічної допомоги». Вона – Юлія Сичова, редактор газети «Християнська надія». Має дуже приємний вигляд та надзвичайно  заспокійливий, теплий , доброзичливий голос.  І ось, що вона мені розповіла:

«Раніше я час від часу приходила на Майдан, але тепер, після усіх трагічних подій, я тут постійно. Зараз тут уже стало спокійніше, я відчула, що є більша  потреба  в моєму перебуванні тут. Після того, як були ці військові дії, багато людей загинуло, інші бачили цю загибель, вони це дуже болісно переживають, хоча здавалося б чоловіки не плачуть, але  тут є дуже багато травмованих людей. Вони потребують, щоб з ними провели роботу, щоб вони могли виговоритися, збадьоритися, щоб з ними молилися і вони отримали спокій в своєму серці після всіх цих подій. Ми стоїмо тут перший тиждень. Тому людей до нас приходить десь декілька десятків в день. І ми намагаємося усім надати допомогу.  Зараз я із нетерпінням чекаю на ті зміни, які планує наша влада і які повинні відбутися. І бачу, що  все ж таки не даром люди віддавали своє життя.  Стояти тут будемо напевне до 25 травня, тобто до виборів. Узагалі атмосфера на Майдані змінювалася практично кожного дня. Змінювались події, змінювалась атмосфера. Один день ми приходили, і  тут було майже свято: багато усмішок, радісні голоси.  Коли почалися військові дії, атмосфера змінилась. Вона стала дуже напруженою. І  небо наче стало дуже низьким, мовби давило на людей. Відчувалося сильне напруження. Але мені подобається те, що люди  не втікали, не розійшлися. Одні затуляли своїми тілами інших, ними не страх володів, а самопожертва і прагнення стояти до кінця. Це важливо. На жаль, не всі так  добре відчували ідею, але все одно серед нас відчувалася єдність. Люди стояли і закривали своїми тілами товаришів, всю Україну.  Тому ми зараз молимося, щоб це все було не даремно».

• Ксенія Цивірко

Ексклюзивний « революційний парфум » згарища залишав на кожному свій слід : вогненний і закоптілий . Чорний , як справжня війна. Так пахне революція .

Колишнє поле бою розквітло букетами тюльпанів , лампад і хвилинами мовчання , які здатні тривати вічно у свідомості тих , хто пережив ці події .

Головна площа країни відкрилася сотням зівак , що зібралися сюди , як у музей .

Хіба це дійсно могло тут статися? Стільки смертей , стільки крові , стільки розірваних  криків , ось прямо на цьому місці?
Навколо мене гори покришок , мішків і колючого дроту – такими експонатами тривожив глядацьке око Майдан.

А ще революцію стали продавати на пам’ять у вигляді магнітів і сувенірних шарфиків – які заповзятливі бізнесмени!
У сірих лютневих барвах народ святкував перемогу і поминав загиблих. У цьому дивному дисонансі й знаходилися всі присутні , але ж яка перемога можлива без жертв?

На мовчазних обличчях читалася і радість , і надія , і жаль .
Любов Архипівна стоїть тут вже не перший день , уважно слухаючи промову зі сцени.

«Я приїхала із Санкт -Петербурга , і нема чого цьому дивуватися. Тут люди зібрані не територією, де вони живуть , а метою . Між іншим , в Пітері всі мої знайомі підтримують нас . Я приїхала до своєї сестри та її родині , разом ми тут і революціонуємо. Я закінчила державну хіміко- фармацевтичну академію , я провізор , але тут  допомагала на кухні. На жаль чи на щастя , не завжди – виходила 3 рази на 4 дні. Готували ми наспіх , в метушні , та всі так само і їли. Поспішали на фронт , можна сказати. Пам’ятаю, дуже кортіло нагодувати цих завзятих сміливців, запросити їх після всього додому на справжню затишну вечерю, напекти рум’яні пиріжки з вишнею, це ж моя улюблена страва, але… Все згадується як каламутний кошмар , що мучив уві сні , але вранці залишаються тільки легкі його залишки. Мені 77 років , я пережила Вітчизняну війну , мої дитячі спогади – це голод і якийсь отуплений страх. Вони раптом знову ожили , і … не дай бог , щоб у ті , хто бачив нинішній жах вперше , побачили подібне ще раз . Зараз вже не боюся стояти , страшно було , коли Майдан був закритий. Скільки ж тут було галасу й панічного сум’яття, хтось тікав врозтіч, хтось тримався купки. Страх скував і сльози, це вже потім ридали… Якби я могла втілити у справі все своє бажання допомогти , його б вистачило на  багатьох, дуже хочу підтримати всіх тут присутніх. На нашому російському наметі я сьогодні написала на брезенті : «Я вас всіх люблю і цілую. Стоїмо до кінця! » Найважливіший етап вже відбувся , на мій погляд , ось будемо вирішувати , хто встане до керма влади. Думаю , альтернатива є завжди. У Тимошенко був величезний шанс свого часу , тому її навряд чи виберуть , а ось « Оскар» би їй вручили . Все одно зараз рано про щось говорити. Взагалі , все починалося з того , щоб підписати асоціацію з ЄС , і я за це борюся , бо в Європі зовсім інше суспільство . Тут в суді перемагає той , у кого є гроші , «мажор» на джипі  може задавити безкарно людину , тут можуть вбивати і залишатися невинними. В Україні буде так само , якщо вона залишиться з Росією. Та й взагалі після Другої світової Німеччина хоч і залишилася переможеною , зате рівень життя там став набагато вище , ніж в СРСР . А Янукович цей – другий Гітлер, тільки Гітлер ховався в Аргентині , а Янукович сидить у підводному човні в Севастополі , Ви не знали ? Туди ось приїхав російський флот недавно».
Любов Архипівна , незважаючи на свій вік , виявилася дуже жвавою і рухливою жінкою , здавалося , вона готова і цієї хвилини знову « вступити в дію » і активно втручатися в усе, що відбувається . У чорному кашеміровому пальто і такому же чорному капелюшку , дивлячись на мене світлими прозорими очима , які ніби поглядали крізь мене , в плавних рухах рук ніяк не можна було впізнати в ній таку живу і енергійну особистість.
« А Ви не чули , що сьогодні повинні були обрати прем’єр -міністра? Ось так і не вибрали. Вони самі не знають , чого хочуть , ще з Конституцією питання вирішити потрібно » , – хвилюється  Любов Архипівна .
У той час зі сцени вже долинали фрази про початок народної ради , де повинні були висувати кандидатів в новий уряд.
« Ось , вже знову кличуть , пора йти боротися далі . Ми ж тут з вами не дарма стоїмо до кінця», – і слід простиг моєї співбесідниці.

• Анастасія Цалко

Кажуть, «не було б щастя, то нещастя помогло». Зараз це чи не найдоречніша народна мудрість, адже принцип «моя хата скраю» відійшов на задній план. Українці повстали, згуртувалися, заявили про свої права. Революційні події  сколихнули всю державу. Слово «Майдан» без перебільшення чути скрізь: серед пересічних киян біля хлібного кіоску чи в метро, серед селян, які їдуть ранішньою електричкою у місто, поміж іноземних туристів, серед політиків та бізнесменів…Майдан зачепив кожного.

А найбільше Майдан вплинув на життя сміливців, які ризикуючи власними життями, боролися за краще майбутнє у збройних сутичках. Чимало героїв полягли від снайперських куль або зіткнень із Беркутом на полі бою. А ті, хто залишилися живими обіцяють стояти до кінця та зробити все для того, щоб їх жертви не виявилися марними.

Про це говорить і безпосередній учасник сутичок, херсонівець, Дмитрій:

- Герои, герои…Герои уже там. На том свете. Вот это герои. А мы, мы…будем дальше защищать, будем дальше стоять здесь. Вот сейчас оппозиция все делает для того что бы люди разошлись любыми способами.

А які у них інтереси? Навіщо їм щоб люди розходились?

- Что бы не было у них напряжения этого. Что бы они могли принимать свои решения. Не то, что диктует Майдан, а что бы они могли сами решения принимать. Сейчас идет дележка власти и они делают все, что бы её удержать»

А ви на Майдані з перших днів?

- Я приехал еще восьмого декабря. Раньше я, к сожалению, не мог. Но, когда уже тут такое началось, то не мог не приехать.

А чому ви приїхали на Майдан?

- Жизнь заставила. Мы же не живем, а выживаем. Я работаю разнорабочим, но мы с женой ели концы с концами сводим, а правительство не знает куда деньги девать. И не только. Везде беззаконие и коррупция. Доктору, учителю, ректору, проректору кому бы то ни было, человек сам берет и дает деньги. Потому что так быстрее и без взятки никуда. Это уже на уровне менталитета и в первую очередь, нужно избавиться от этого. Когда люди поймут это, что нельзя давать. Он же получает зарплату, это эго работа. А люди это не учитывают.

А як ви ставитися до Євроїнтеграції?

Положительно. Хотел бы что бы Украина присоединилась к ЕС. Там защищенность прав человека, свободы людей. И другой альтернативы у Украины нет. Если выбирать, то у нас сейчас только два варианта и, понятно, что разумнее будет пойти в Европу.

Я бы еще хотел поддержать российский народ что бы тоже сделали со своим Путиным. Пока у них ничего не получается. Я даже с ребятами из России в интернете списывался. Они хотят, но говорят, что мы не можем, потому что, Путин жесткий человек, а не такой как Федорович наш. Путин не будет ждать, а сразу начнет стрелять и все. У Путина там нет ничего святого. Он всех взял под контроль, под свою власть.

И я думаю, что Януковича он тоже возьмет, вытянет, заберет у него все деньги, которые тот украл в нашем государстве и просто выбросит его как отработанный материал. Поэтому пока путин у власти я и не хочу что бы у нас были какие-то союзы с Россией. Вот когда в России будет нормальная демократическая власть, тогда пожалуйста!

А що ви думаєте про сеператизм у Криму?

«Крым вообще должен быть просто областью и все. Зачем это придумали ему автономию? Еще там сколько их, триста чиновников этих кормить? Там премьер министр Крыма – для чего это? Просто обычная область. Я считаю, что это глупо было изначально так делать. И Крым – это украинская территория. Россия только историю после Хрущева помнит, а что было раньше и кому Крым должен принадлежать, то они этого не помнят. И Россия – наследница СССР, правильно? Они же должны ценить советские указы председателей совета ЦК КПСС, правильно? Как они могут теперь отрицать то, что Хрущев подарил? Ну, подарил, значит, подарил, и теперь Крым принадлежит нашей стране»

Ви вірите  обіцянкам опозиціонерів?

- А опозиціонерам я не верю. Вот, еще единственный в кого я верю, то это Петр Порошенко. Вот если бы он стал премьер министром, он бы как-то вытянул страну. Разумеется, у него есть свое дело. Я знаю людей, которые работают у него на ферме и никто не жалуется, что он там плохо к ним относится и зарплаты у них хорошие. Порошенко единственный, кто придерживается своей точки зрения и не меняет мнение, так как это делают другие. Вот я бы действительно хотел, что бы он стал премьер министром. У него есть и деньги и влияние. А Яценюк уже был у власти и ничего для нарда не добился.

Люди не хотят расходиться. Будут стоять до конца. За наше будущее и будущее наших детей.

• Олена Целуйко

Дим, стерта розмітка доріг, обгорілий Будинок профспілок, багато квітів і свічок навколо. Квіти на імпровізованих меморіалах з шин та дерев’яних укріплень, квіти біля барикад, вздовж Інститутської. Повітря навколо Майдану Незалежності бринить, мов натягнута струна. Ще трохи і обірветься. Лунають вірші зі сцени, тихі розмови, гарячі обговорення останніх подій. Димлять діжки з вогнем. Біля однієї такої гріються люди. Одна з них — дівчина вісімнадцяти років на ім’я Катерина — пританцьовує від холоду та натягує на плечі прапор України, ніби це тоненьке полотно зможе її зігріти. “І дійсно гріє. Навіть краще за будь-яку ковдру”, – говорить Катерина. 

Вона стоїть на Майдані з самого початку, на щастя, жива й здорова. Була свідком подій на Грушевського і на собі відчула дію сльозогінного газу. Дівчина гріє руки і зізнається, що їй дуже соромно. Вона не була на Майдані в той час, коли гинули люди, але хотіла. “Родичі силою забрали мене звідси, - зізнається дівчина, - вони мене не розуміють та не підримують. Кожна розмова впирається в наші діаметрально протилежні політичні погляди”.

Катерина родом з містечка Краматорськ Донецької області. Приїхала до Києва навчатися і зовсім не очікувала, коли влітку приїжджала подавати документи, що стане учасницею таких подій
“Житя — шалена річ. Все навколо крутиться, змішується, кипить, вирує… Досі перед очима біжать люди та падають на асфальт тіла. В думках було лише одне: не впасти, не впасти… Я дуже перелякалася тоді. Не знаю, як їм не страшно…  У мене серце болить, коли наші хлопці з обох сторін барикад стоять там, в перших рядах. Очі сльозилися, а в горлі було незрозуміло що, нудило. Кулі, гранати, водомети… Страшно. Мабуть, кожен подумки тоді пішов на смерть”, – говорить дівчина і робить той самий звук носом, коли намагаєшься приховати, що зараз заплачеш. А потім гарячі сльози течуть по її щоках, розділяючи лице на чотири частини. Пекучі і болючі сльози розпачу.

“Я ніколи не бачила такої кількості квітів та свічок, ніколи не плакала за, здавалося, чужими і не знайомими мені людьми. Намагаюся заглушити в собі почуття провини за те, що була відсутня у найвідповідальніші для своєї країни моменти, поки за моє життя гинули люди. Ходжу і запалюю свічки, принесла квіти. Вклоняюся Небесній сотні та обіцяю не зрадити їх і завжди пам’ятати…”

Мені було страшно розпитувати цю дівчину далі, бо я розуміла, як бо

ляче роблю своїми запитаннями. На Майдані стоять сотні, тисячі людей. Навколо змарнілі обличчя чоловіків, що вартують, виснажені та змерзлі. Але стоять… стоять, поки не стане добре, поки не будуть виконані всі умови. Ми пережили найстрашніше, залишилось ще трохи.

Вже майже весна…

• Катерина Федотенко

]]> http://campus30.org/spetsproekt-campus-3-0-oblychchya-majdanu/feed/ 0 http://campus30.org/evromajdan-dumka-kyyan/ http://campus30.org/evromajdan-dumka-kyyan/#comments Wed, 19 Feb 2014 11:04:33 +0000 Ярослав Друзюк http://campus30.org/?p=771 Учорашній день видався одним із найбільш напружених в сучасній історії України. Ми попросили студентів першого курсу Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка поділитися своїми враженнями від останніх подій та дізнатися про думки киян.

Фото: Українська Правда

Анастасія Яворська:

Здавалося б, звичайний лютневий вівторок, тільки на вулицях тисячі людей, кілометрові затори та паніка. У центрі столиці справжнє пекло: вже з 10 години ранку там відбуваються сутички між активістами Євромайдану та силовиками. Більше десятка загиблих, дим над головною вулицею столиці, сотні госпіталізованих. Паралізоване метро, десятибальні затори, заклики до боротьби у соцмережах та чутки про введення надзвичайного стану. Студенти поспішають додому, більшість не знає, як дістатися на інший кінець міста без метрополітену.

За півроку проживання у столиці мені вперше доводилося бачити такі натовпи людей: на зупинках, тротуарах, ба навіть у крамницях чи супермаркетах. Звук сирени швидкої допомоги лунає звідусіль. Повсюди паніка та метушня. Тож цікаво почути думку звичайних людей, що вони думають з приводу останніх подій. Отож, прямуємо до Лук’янівського ринку. Покупців практично немає. Продавці абияк збирають товар і поспішають додому. Люди бояться коментувати щось з приводу Євромайдану. Бояться. Кажуть, що це може пізніше повернутися проти них. Врешті, вдається розговорити кількох літніх жінок. Спочатку мені ледь вдавалося витягувати з них хоч якусь інформацію. Але згодом люди, що стояли за сусідніми прилавками, самі почали докидати реплік. Врешті, мені таки вдалося почути кілька справді змістовних та об’єктивних думок. Ось деякі з них:

Ганна, продавчиня овочів та фруктів, 58 років: «І влада, і опозиція мусять зрозуміти, що народ вже дістала брехня, зухвалість та розкрадання. Якщо вони і далі чухатимуть потилиці, знесуть і тих, і тих. А головне, ми бачимо очі та руки молодого покоління. Вони зможуть збудувати нову супердержаву».

Ольга, продавчиня жіночого одягу, 47 років: «Зараз страшно щось коментувати, бо вже завтра мені доведеться відповідати за власні слова. Скажу таке: Майдан вражає масштабністю. Слідкую за новинами: бачиш , оно радіо стоїть? Ми так і дізнаємося, що там зараз відбувається. Старшно, що люди гинуть. Боюся не стільки за себе, як за своїх дітей. В мене син вчиться в Могилянці, то я щодня молюся, щоб з ним все було добре».

Світлана, 52 роки, покупець: «Треба менше звертати увагу на 3-ох політичних опозиційних лідерів, адже вони досі не запропонували, що громадянин має робити. З цього випливає друге: йти на Майдан і шукати можливості їхати до Києва. Там вже брати на себе певні обов’язки, чи то на кухні, чи в охороні. І третє – усвідомити свою місію, не перебільшувати її, а спокійно виконати свою роботу – свій громадянський обов’язок».

Чим більше влада вдається до репресій стосовно Євромайдану, тим глибший стає розкол між нею та суспільством. Коли запитуєш у людей, що вони можуть спрогнозувати стосовно найближчого майбутнього, з уст чи не кожного лунає одне-єдине слово: «Війна, війна». Продавці на ринку бояться, що введуть надзвичайний стан. Тоді люди боятимуться виходити з дому. Відповідно, це вплине і на їхній заробіток. «А за що мені хліб купувати, якщо немає «базару?»,- вигукує літня жіночка, що продає городину.

Тим не менше, сутички у центрі тривають. Телебачення з правдивими новинами працює з перебоями. Під знаком питання, навчатимуться завтра діти і студенти чи ні, чи працюватимуть установи? Попереду ніч, тож кожен вірить, що вона щось таки змінить. Тож залишається тільки вірити, що люди нададуть перевагу миру, а не війні.

Олена Целуйко:

“Вівторок. Сімнадцята година. На станції метро “Лук’янівська” справжнє стовпотворіння. Люди заповнюють вулиці, стоять у величезних чергах на автобуси, тролейбуси та інший міський транспорт. Рух поїздів на всіх гілках метрополітену зупинили “у зв’язку із загрозою терористичних актів”. Вулиці поступово заповнюються машинами. Як передає сервіс “Яндекс.Пробки”, автомобільний рух в столиці практично зупинився. Сервіс вказує на позначку 10 балів. Швидше дійти пішки.

Щоб дізнатися, що відбувається, ми відправились на Лук’янівський ринок. Працівники ринку схвильовані, налякані та обурені тим, що відбувається. На прямі запитання відповідати бояться, лише хитают головою. Об’єднуються в групи по дві-три особи і обговорюють останні новини.

“Влада не знає, що робити далі. Метро зупинили, внутрішні війська на вулиці вивели. Що ще застосують проти власного народу? А народ хоче лише одного — діючу владу геть! Бо це не влада, а банда, яка лише грабує бюджет, народ, країну. Чому до сих пір влада не подала у відставку? Бо бидло само не піде”, – Віктор, продавець фруктів, 37 років.

“Метро закрили з ціллю натравити киян на мітингувальників, мовляв, через них ми страждаємо”, – поділилася своїми думками Ольга, студентка.

Втрата особистого комфорту дійсно вплинула на думки людей. Вони були змушені йти пішки додому після важкого робочого дня, мерзнути, тягти важкі сумки власноруч. Деякі звинувачували у всьому євромайдан, деякі — владу.

“Я вважаю, що з владою неможливо домовитися. Про що домовлятися з цими покидьками?” – Олег, 48 років.

“І це все тільки б не повертатися до Конституції 2004 року. Нинішня влада і є “заколотники”, терористи та радикали. Це саме вони захопили правові, судові та законодавчі органи. Це саме їх потрібно притягувати до відповідальності”, – Сергій, 51 рік.

В світлі останніх подій люди все частіше говорять про громадянську війну. “Это тот момент, когда возврата назад уже нет. Криминальная власть бесповоротно поставила себя все закона. Это еще одно подтверждение, что компромисса между добром и злом быть не может. Победить украинский народ невозможно. На нашей стороне правда и Бог. Янукович объявил войну народу. Это его последняя роковая ошибка”, – Михайло, 23 роки.

А тим часом Майдан штурмують, палять. Чорний дим вкриває небо. Київ гудить, як розворушений вулик. Неподалік від місця подій чути запах згарищ. Сьогодні “Беркут” кидав у натовп жінок світо-шумові гранати з примотаними до них саморізами. В’їзд до Києва перекритий, люди їдуть лісами. Сьогодні відбулась кривава бійня. Поява БТРів, водомети, перекриті під’їзди до Майдану, 20 трупів – це вже нікого не дивує. За весь цей час ми майже поховали свою здатність дивуватися, тому що навіть до такого можна звикнути.

Ці три місяці були найскладнішими в новітній історіі нашої країни. Сьогоднішній день був найскладнішим за ці три місяці.”

Анастасія Цалко:

“18 лютого на Лук’янівському ринку я провела невелике бліц-опитування. Усім респондентам були поставлені актуальні для теперішньої ситуації питання: «Як ви ставитеся до революційних подій у країні?», «Чи підтримуєте ви Євромайдан?», «До яких наслідків призведуть останні події?».
Зокрема, продавець овочів Валентина, на перше питання висловила своє невдоволення діями влади.
Тобто, ви підтримуєте протестувальників?
- Так! Я за відставку уряду. Ви ж бачите, що Янукович нічого не робить. Він вважає, що ми бидло! Поставили людей на коліна, то що вони хочуть?
Проте, не всі дотримуються суміжної думки. Наприклад, один із покупців, пенсіонер, Георгій Сергійовий, висловився так:
- Вы знаете, я в Киеве родился и вырос. Я коренной киевлянин и корда я вижу в что они превратили город, у меня серце кровью обливается!
Аналогічної думки дотримується продавець Олена:
- Надоело уже все это. Хочется мира уже и стабильности. Просто уже стало страшно за страну. Страшно по улицам ходить! Хочется чтобы уже все это поскорее закончилось.
Важливо відмітити, що люди спілкуються неохоче, а почувши про Эвромайдан взагалі відмовлялися розмовляти.
Були й небагатослівні, які на питання наслідків Євромайдану дотримувалися ідентичних думок:
- Війна буде! Ви ж бачите, що твориться!, – продавець побутової хімії, Вікторія.
- Буде громадянська війна! Догралися! Вони ж не відступлять!
Хай би вже Янукович пішов, щоб мир був!, – продавець шкарпеток, пенсіонерка, Тетяна Василівна.
На жаль, опитування не могло продовжуватися довго, бо охоронець ринку почав вимагати в мене та ще декількох студентів дозвіл на інтерв’ю. Дізнатися думки інших він не дозволив, проте охоче висловив свою позицію:
- Я против Майдана. Вообще, я за Советский Союз. Вы видели что они с городом сделали? Я за союз с Росией! Европа ничего не даст для простых граждан. Пенсии не подмуться!

Підсумовуючи, можу сказати, що люди шоковані, налякані. Вони заплутались і більшість хоче миру, стабільності, врегулювання конфлікту. Вони бояться війни, не хочуть кровопролиття й смертей.”

Ксенія Цивірко:

“Тихим погожим вечором , коли безтурботне сонце вже наближалося до не менш безтурботного горизонту , коли небо покрила легка синява спокійної таємниці , коли ніщо не віщувало біди , в Києві перекрили метро , неофіційно оголосили надзвичайний стан в країні , а бурхливі баталії , такі далекі і одночасно близькі для мене , розгорілися з новою страшною силою. В самому епіцентрі пліток і побутового метушлівого життя – на Лук’янівці – вже загули радіоприймачі закликаючими до війни гаслами ,а ведучі байдуже , але квапливо диктували « останні зведення з фронту». Але от чомусь жодного «базарного бунтаря» я не побачила , ніби всі тільки що почуті слова не важливіші чергового приїзду естрадної співачки до Києва. Ніщо не дратувало мирну обстановку у власному кліматі ринку , хіба лише тільки звідусіль розливався густий натовп людей , а на дорогах застиг щільний потік з мерехтливих фар автомобілів.
Невже ніхто з « корінних жителів» самого ринку не злякався ? Як відомо , найбільший переляк на рідкість мовчазний і обережний .

Біля самого входу в ринок , на самому його узбіччі , вже почали « згортати лавочку» . Старенька , що ніби спустилася зі сторінок дитячих казок , подивилася на мене світлими добрими очима.
- Мені 78 років , – каже Ольга , відірвавшись від сумок , – і хіба я повинна ось тут стояти , дитинко ? Продаю тут , тому що у мене зараз безробітні діти , хочу , щоб вони працювали. Продаю все своє, домашнє, навіть чорнослив роблю сама.
- А як Ви думаєте, – цікавлюся , – чим закінчиться Майдан?
- Ой , не знаю , чим скінчиться , чимось нехорошим.
- Тільки нехорошим ?
- Війна ж …
А ось під навісом стояли більш незворушні продавці , «без коментарів », – по- голлівудськи відповідали вони, не розголошуючи свою важливу і вкрай секретну думку, якої , може , й не було.
П’ятидисятишестирічна Надія , сховавшись за купками апельсинів , бананів та інших екзотичних фруктів , сказала мені , що « не вийшла би на Майдан , бо там нікого поставити до влади. А закінчиться все це зачисткою , от і все. Наведуть порядок » , категорично заявила жінка в бордовому пальто.
- А скільки Ви тут вже стоїте ?- питаюся.
- Двадцять років.
- І Ви задоволені? Взимку , напевно , холодно.
- А кому не холодно взимку. Звичайно , холодно , так було завжди …
- Та як Ви думаєте, які зміни чекають нас у країні?
- Зачистять , буде як раніше.
- А як раніше – це як?
- Ось як було так і буде.
- Янукович буде ?
- Так. А що це за революція? Тут повно безробітних , так було і раніше , а от на Майдані скільки стоять , ніхто не працює , це що ? Підприємства не працюють!

В такої приємної і навіть чарівної жінки, що несе таке ж ім’я – Надія , – зовсім не виявилося надії на зміну на краще .
А ось тридцятирічний Віктор , продавець будматеріалів:
- Що ви думаєте про нинішніх події на Майдані ?
- Про які такі ?
- Про зачистку , про вбивства, про революцію , зрештою.
- Та нічого, в принципі, не думаю.Януковича повалять, ось.
- Ви за чи проти Майдану?
- Не знаю , не за і не проти.
- Добре , а Ви б вийшли на Майдан?
- Не знаю , може , навіть зараз піду , – хитро подивився він на мене.
- Як же Ви , все покинете і підете?
- Може й так.
- А Ви вже виходили на Майдан?
- Ні .
- Як гадаєте , чим це все закінчиться?
- Не знаю .
Незнаючий повнотілий Віктор несхвально і поблажливо обвів мене очима. Дорослі люди – вони такі .
А в той час , так близько і так далеко , в самому серці столиці кидалися один в одного «коктейлями молотова» , потоки втомлених і сумирних робітників разом крокували додому , а машини перетворилися на зграю металевих равликів з очима-ліхтарями.”

Ані Узунян:

“На сьогоднішній день важко знайти тему важливішу, ніж подія, яка змусила прокинутись всю країну. А саме, Євромайдан. І ніхто про це не скаже точніше, ніж прості люди, не залежні від пануючої влади, від опозиції тощо. З метою дізнатись думку народу, я вирушила до Лук`янівського ринку.

Юлія, 42 роки: «Я не бачу жодного виходу з даної ситуації, окрім того, щоб змінити владу! Насправді, в країні все так само, як у нас на ринку. Був один власник, то і порядок завжди був усюди, а як «місцева влада» змінилась, то і в нашій «міні-країні» був повний безлад. Хіба в країні не те саме відбувається?! Я рада, що українці не побоялись та вийшли на майдан. Сподіваюсь, що з цього вийде щось ».

З думкою Юлії погодився 50-річний пан Микола, який зауважив: «Можливо, без регіоналів не все було добре в країні, проте з ними все набагато гірше. . На мою думку, це справді було українське піднесення. Українці довели, що в змозі самі творити власну долю, а не лише користатися певною суспільно-політичною ситуацією, як це було наприкінці правління Російської та Австро-Угорської імперій і колишнього СРСР».

Проте всім відомо, що скільки людей – стільки і думок. Таким чином, свою думку висловила пані Марія: «Я з жахом дивлюсь на те, що робиться в центрі нашої столиці. На що перетворився Майдан?! Майдан і околиці перетворилися на куточок беззаконня, збіговиська бомжів та інших осіб, абсолютно не маючих ніякого відношення до подій в країні. І такою ми рвемося в Європу?! Якщо ми хочемо об`єднатися з Європою, ми ж мусимо виховати ту саму «Європу» в собі. В своїй державі. Ми нікому там не потрібні. Всі прибуткові ресурси України вичерпають, а ми залишимось без нічого, лише сплачуватимемо податки, які стануть вдвічі, чи то й втричі вищими!»

На жаль, поспілкуватись з ними більше мені не вдалось, адже в паніці люди збирали речі та поспішали додому. Чутки про введення надзвичайного стану в країні, змусили людей заметушитись та їхати по домівках. Проте, згідно сервісу “Яндекс.Карти”, станом на 18 лютого пробки в Києві досягли 9 балів з 10 можливих! Тож, більшості киянам довелось пройти пішки чимало километрів, аби спостерігати за кровопролиттям в країні вдома в затишній атмосфері.”

Катерина Федотенко:

“Уся країна, весь світ спостерігає за подіями, що відбуваються на Майдані Незалежності у Києві. Останні кілька місяців словосполучення “Євромайдан” ми чуємо частіше, ніж будь-які інші.

Я вирішила поцікавитися: що думають стосовно цієї ситуації на Лук’янівському ринку. Варто зазначити, що люди були не говіркими. Частіше за все можна було почути : ” Ми не коментуємо цю ситуацію”, ” Я не хочу говорити на цю тему”, ” Я не хочу “світитися” на телебаченні” та ін. Але деякі, найсміливіші, все ж таки висловили свою думку, хоч і дуже стисло.
Наталія – продавець фруктів та овочів:
- Я підтримую Євромайдан обома руками! Те, що робить влада виходить за усі межі. Розікрали всю країну, хіба це нормально? Я б сама пішла туди, але маю хоч якусь копійку заробити, аби прогодувати дітей. Я боюся, що людям вже набридне стояти на тому Майдані, і вони підуть додому.
Марина – продавець м’ясної продукції:
- Безумовно я підтримую усіх людей, що стоять за наші права, за наше майбутнє. Все, що відбувається на вулиці Грушевського, та безпосередньо на Майдані – ніяк не вкладається в моїй голові. Тільки сьогодні, кожні 2-3 хвилини ми чуємо сирену “Швидкої”, що їде на допомогу постраждалим. Це страшно.
Ернест – покупець, українець за походженням, який живе у Бостоні:
- 5 людей загинуло, сотні поранених, вогонь, кров, насилля… І все це тільки за сьогоднішній день. Я не впізнаю Україну. Ми із друзями приїхали аби підтримати усіх протестуючих. Я вірю в те, що в майбутньому наша держава процвітатиме, що студентам не доведеться шукати кращого життя за кордоном.
Розмову з людьми перервав охоронець, що почав вимагати дозвіл на інтерв’ю:
- Идите в администрацию, только тогда вам можно будет задавать вопросы работникам рынка.
Але свою думку Геннадій висловив охоче:
- Я против Майдана. Вообще, я за Советский Союз. Вы видели что они с городом сделали? Я за союз с Росией! Европа ничего не даст для простых граждан.Европе мы не нужны. Лучше уже быть с Россией и Белоруссией .

Підбиваючи підсумок можу сказати, що більшість людей навіть не уявляють що вібуватиметься в країні завтра. Але всі вони хочуть миру, стабільності та процвітання в нашій державі.”

Вікторія Череп’юк:

“Сьогоднішні події у Києві стривожили всю країну. Штурм офісу Партії регіонів, Будинку Офіцерів, сутички біля стадіону імені В. Лобановського та сотні постраждалих.  Кількість загиблих та силових протистоянь уже дійшли до верхньої межі. Для того, щоб дізнатися думки людей про надзвичайну ситуацію в країні, я провела опитування у покупців та продавців на Лук’янівському ринку. Кожному задала наступні питання:

1)    Яке ваше бачення та ставлення до подій на Майдані?

2)    Як ви ставитесь до сьогоднішніх подій, пов’язаних з Майданом?

3)    Які шляхи виходу із даної ситуації ви можете назвати?

4)    Ваші прогнози на майбутнє?

Здебільшого опитані відповідали дуже обережно. Схоже боялися, що б я не виявилась підставною особою. Тільки один з респондентів зрадів можливості висловити свою думку на цю тему.  До подій на Майдані ставлення у людей різко негативне. «Там стоять переважно хулігани», – переконана Тамара Олексіївна. – « Я дуже хотіла, щоб Україна вступила в ЄС. Але із нашим суспільством державі це не світить». Навіть ті, хто спочатку його підтримували, тепер обрали нейтральну позицію. На ринку активно обговорювались сьогоднішні події. По телебаченню дивилися тільки інформаційні канали, які показували новини із центру столиці. Кількість загиблих та постраждалих посилила серйозну паніку серед жителів Києва. Ніхто не чекав настільки жорстокого розвитку подій. «Це один жах, що там твориться. Я шокована», – відповідає Жанна. На думку опитаних, єдиний правильний шлях вирішення ситуації був знехтуваний. «Ще в грудні президент повинен був піти у відставку», – каже Олег Володимирович, – «в усьому винна наша влада». « Урядам європейських держав потрібно було закрити всі грошові кошти для влади. Втрутитись у ситуацію», – доповнює Валентина Сергіївна.  «Це нічого не дасть», – переконаний Олег Володимирович. Прогнози на майбутнє у респондентів невтішні. Всі як один, не задумуючись ні на секунду, відповідають: «А що буде далі? Війна. Революція».  «Шляхом переговорів та мирних демонстрацій ситуацію уже не владнати. Спочатку ще можна було, але тепер тільки силовим методом», – відповідає Олена Петрівна. ”

Анастасія Хілевська:

“Сьогодні біля 10 години ранку Київ укотре сколихнувся від тривожних повідомлень: блокада Верховної Ради, нові сутички правоохоронців і мітингувальників. Упродовж усього дня точилися справжні кроволитні бої між силовиками та майданівцями. Чорний дим над головною вулицею столиці, 9 загиблих, кількість поранених постійно збільшується і вже досягнула однієї сотні. Обідня силова зачистка Маріїнського парку породила нову масу протестів, що вилилися у застосування беркутівцями світлошумових гранат та гідрантів. Ситуація досягнула критичної точки, коли біля 4 години закрили метро. На вулиці Києва ринув натовп людей, у місті разом із надзвичайною ситуацією в центрі почалася метушня та паніка. У світлі нинішніх подій актуально почути думку не тільки з Майдану, а й від простих перехожих, спостерігачів, жителів міста, а саме з Лук’янівського ринку, який є чи не найкращим місцем для збору тематичної інформації, яка нині у всіх на вустах. Маючи за мету взяти інтерв’ю, поставивши кілька питань щодо Майдану, майже всі зі страхом дивляться на диктофон і навідріз відмовляються. Вдалося розговорити кілька продавщиць, які прокоментували свою позицію щодо Майдану, сьогоднішніх подій в центрі міста та спробували дати суб’єктивний прогноз на найближче майбутнє:
Тетяна, продавець овочів: «Я ніяк не ставлюся до Майдану, спершу стояли за ідею, зараз ведеться братовбивча війна. У мене син працює у внутрішніх військах, каже, що постійно напоготові, активісти самі провокують застосовувати силові методи. А взагалі мені страшно, за себе, сім’ю і країну. Виходу я не бачу, окрім того, що треба звідси втікати, особливо молодим.»

Софія, продавець одягу: «Не буду багатослівною, бо з нинішньою ситуацією завтра за свої слова можу поплатитися життям. Скажу одне: сьогоднішні події мене вразили, я постійно слідкую за новинами і на очах у мене сльози. Нічого доброго не буде, бо ні одна зі сторін не хоче йти на поступки.»

Віталій, покупець, приватний підприємець: « Майдан перейшов усі межі. Я обурений. Містом рухатися неможливо. Хвилююся не так за себе, як за сім’ю. Дітей не пустив у школу. Думаю, що скоро буде введено НС. Щодо прогнозу, майданівці «загралися», думаю, ми ще довго бачитимемо барикади на Хрещатику».

Марина, покупець: «Я була на Майдані кілька днів тому, не думала, що все настільки загостриться сьогодні. Майдан-це проплачене шоу. А ми в цьому шоу пішаки. Закінчиться все силовим розгоном і поновленням диктатури, як на мене.»

Думки людей різняться, у той час як у місті продовжуються заворушення та перестрілки. Обмеження руху після опівночі, неофіційне введення надзвичайного стану призводить до поширення паніки не лише серед жителів Києва, а й усієї України. Отже, сподіваймося на те, що люди все ж оберуть мир замість війни, і за ніч у центрі настане спокій, а метрополітен відкриють, розв’язавши цим транспортні проблеми всіх киян.”

Дар’я Трапезнікова:

“У Києві занадто спекотно (в усіх значеннях цього слова) для звичайного лютневого дня. Масштабне протистояння в центрі, повністю зачинене «через загрозу теракту» метро і десятибальні затори паралізували столицю. Місто не стоїть, місто йде пішки.

Такі натовпи киян на зупинках, тротуарах і у переходах можна побачити дуже рідко, а може й ніколи. Повітря перенасичене автомобільними вихлопами та словом «війна». Це слово звучить із вуст схвильованих перехожих, які складають альтернативний маршрут проїзду та діляться враженнями й роздумами з родичами та друзями по телефону. Це слово написане на обличчях фарбами страху чи рішучості. Це слово свердлить мозок і розхитує нерви переляканих обивателів, які до цього ніби жили в іншому світі та вважали, що ці події їх не стосуються. Це слово доносять навіть звуки сирен, встановлених на машинах швидкої допомоги.

На Лук’янівському ринку покупців не бракує. Щоправда, продавці вже не так натхненно розхвалюють свій товар, бо подих слова «війна» відчутний і тут.

- Дівчата, чому не на Майдані? – зупиняє нас якийсь чоловік. Одразу ж додає: – Правильно, не ходіть. Там зараз нічого робити.
На питання «А що, по-вашому, буде далі?» співрозмовник весело відповідає «Війна, однозначно!» і зникає так само несподівано, як і з’явився. Недарма в народі кажуть: «Кому війна, а кому – мати рідна». Жанна, яка торгує овочами й фруктами неподалік, теж промовляє слово «війна», але вже зі страхом. Вона не підтримує протестувальників і не хоче до Європи.

Напруженіша атмосфера у промтоварній частині ринку. Тут одразу кілька телевізорів транслюють телеканал «24» і прямі включення з центральних вулиць. Біля одного троє продавчинь розмірковують, хто керує протестувальниками, біля іншого кілька чоловіків читають рядок з новинами з виразом мовчазного схвалення. «Жертвами сутичок стало щонайменше 5 осіб», «Мітингувальники підпалили офіс Партії регіонів», «Силовики розпочали наступ на Майдан» – це більше нагадує зведення з фронтів.

Реалізаторка Валентина, робоче місце якої знаходиться між цими двома пунктами, називає нинішніх майданівців хуліганами та вважає, що ситуацію необхідно вирішувати лише мирними засобами.
- Якби ж то все вирішилося мирно. Не дай Боже станеться те, про що я думаю, – каже продавчиня газет.
- Хочете сказати, що війна не за горами?
- Напевно…

Протистояння триває, конфлікт набирає обертів. Інформаційний простір, переповнений агресією та нерозумінням, тисне на звичайного українця, який просто хоче кращого життя в мирній країні й усе менше розуміє події, що відбуваються в центрі Києва. Саме тому більшість вірить і сподівається, що слово «війна» так і залишиться припущенням.”

Наталія Черепаня:

“На жаль, події, які відбуваються зараз в Україні, мене дуже бентежать. І не одна я знаходжусь у неспокої вже який тиждень підряд. Мільйони людей переживають скрутні часи. У цей тяжкий період для всіх українців, я поїхала на Лук’янівський ринок з однією ціллю. Причиною мого приїзду стало зацікавлення у відчуттях звичайних людей, які кожний день змушені жити у вирі стикання думок різних людей, які приходять щось купувати.
Серед бабусів і дідусів я вирішила підійти до молодого чоловіка, який продавав сухофрукти. Я зайшла до його помаранчевого шатра і спитала юнака про його ставлення щодо подій в Україні. Мені було цікаво дізнатись саме його думку, щодо подальших прогнозів. Чоловік відповів, що переїхав до Києва з Вірменії пару років назад, але попри все, він болюче переживає за долю народу. Далі Вазген зробив невеличку паузу, після чого сказав, що вихід є! І вихід може бути тільки одним : з’ясування проблем між опозицією і владою. В кінці він додав, що проблема влади криється у неспроможності вирішити проблему одразу. А страждати потрібно тепер саме людям, які хочуть, щоб їхня думка була взята до уваги. На цьому наша коротка бесіда закінчилася.
Я була щаслива від того, що поставила питання, які турбували мене, саме Вазгену. У тому, щоб продовжувати опитування далі я не бачила сенсу. Я думаю, що думка цього продавця ввібрала в себе прагнення всіх українців. І мені дуже приємно, що про це говорить саме цей чоловік, який є представником іншої національності!”

Руслана Новицька:

“Олена, 37 років:

- Я думаю, що ми всі в душі підтримуємо Євромайдан. Мій брат і зараз там стоїть, але я не можу йому додзвонитися. Щодо ситуації, яка склалася на сьогоднішній день, мені здається, що вороття вже не буде. Вихід із ситуації лише один – відставка уряду разом із Президентом.

Сергій, 45 років:

- Цей звук буде перслідувати нас щоночі, звук машин швидкої допомоги, які возять поранених. Це ж кров. Що погано – депутати порушують обіцянки, які давали своєму народові. Чесно вам скажу, краще б Україна була і в Митному союзі, і в Євросоюзі. Чим це все закінчиться – невідомо. Бачите, снайпери в людей стріляють, кров потекла, народ невдоволений. Це ж повстання справжнє, війна громадянська. Це ж чиїсь сини там знаходяться, молоді хлопці страждають. Мої діти, слава Богу, зараз не там.

- Як це вирішити? Піти на компроміси, вирішити питання з опозицією. Не хочуть же парламентсько-президентську владу, а хочуть президентську. Це неправильно.

Олена (вигадане ім’я):

- Половина того, що нам повідомляють журналісти – неправда. А у мене серце є, я серце слухаю. Закриваються малі підприємства, потихеньку бізнесмени відходять від бізнесу. У нашій країні більше нічого робити, якби у мене була можливість, я б сама закордон поїхала. В Україні з самого початку безлад. Людям не дають жити.

- Я впевнена, що там, на Майдані, 50% нормальних людей. А правоохоронців також шкода, це також чиїсь діти. Діти моїх знайомих також там стоять.

Олена, 51 рік:

- З одного боку, я підтримую Євромайдан, а з іншого – ні. По-перше, те, що люди хочуть домогтися своєї правоти, дотримання своїх законів – це добре. А по-друге, йти проти влади, яку ти сам вибрав, за яку голосував – неправильно. Треба було думати раніше. А зараз – хаос. Це не обличчя народу, не обличчя країни. Потрібно було вирішити ці питання нормальними шляхами. Не можна, щоб від цього помирали молоді хлопчики, дівчата, щоб кров лилась. Всі кажуть, що ця влада не підходить народу, але нащо ж тоді її обирали?

Ніна, 56 років:

- Я думаю, що це вже не можна терпіти. Наша влада зовсім безсовісна – в Бога не вірує та людей не жаліє. Влада ніколи не розуміла наших потреб і через це гинуть діти. Якби був нормальний Президент, крові б не було. Дуже страшно. Я не вірю, що немає розумних людей. Є, наприклад, той же Порошенко. Просто цей уряд не відходить від влади і ми всі страждаємо. Якби наш Президент мав совість, він би давно подав у відставку.”

Анастасія Ціхомська:

“Події революційного характеру, що сьогодні розгортаються на вулицях та майданах України, вже четвертий місяць не залишають байдужими мирне українське населення, національних та світових пресовиків-пліткарів, офіційних представників влади та опозиційних сил, світову спільноту загалом.

Світ живе «майданом» і ставлення має до нього різне. Східні браття-сусіди відверто говорять про даремність зусиль українського народу, про їх нікчемність та безглуздість, закидають «зраду слов’янської спільноти», між тим тихо заздрячи українській згуртованості та іронічно додаючи: «В нас не вийшло – може, хоч вам вдасться». А Захід люб’язно запрошує до співпраці, обіцяє захистити та прихистити, примовляє про солідарність з українським народом та заманює, як дитину блискучою цяцькою, покращенням рівня життя шляхом значної фінансової допомоги в разі найменшого до нього звернення тої самої вередливої дитини.

Проте як ставляться до ситуації самі «винуватці  свята»? Соціологічні дослідження, проведені у грудні 2013 — січні 2014 рр., показали, що акції Євромайдану підтримувала майже половина населення України. Проте цифри є сухими фактами, а суспільство потребує живих думок. Саме тому я вирушила на пошуки істини на звичайний собі київський Лук’янівский ринок, де інформаційний простір як ніде насичений палітрою справді відвертих, «життєвих» оцінок, суджень, міркувань. Втомлені від важкого робочого дня, продавщиці поважного віку з усіх сил намагалися створити на обличчі якнайневимушенішу посмішку, хапаючи кожного перехожого епітетами про фрукти-овочі «тільки з городу». Багато хто відверто ховав очі, майстерно та гордо маневруючи виразом «без коментарів». Відношення до подій десятихвилинної подорожі на тролейбусі тих нечисленних, які згодилися мені допомогти, були досить схожими і у всіх відчувалося щире бажання зміни ситуації в країні на краще. А саме: народ прагне кардинальної зміни влади, бажано на свіжі, молоді, не зваблені можливостями, кадри. Ще не поховані в пам’яті спогади своїх батьків та дідів-фронтовиків про жахливі воєнні часи змушують людей лякатися будь-яких думок про застосування вогнепальної зброї проти мирного населення. Молодші особи зізнавалися, що  всіляко підтримують мітингувальників, до прикладу приносять на майдан теплі речі, мріють про покращення життя в країні, проте не проти й поїхати за кордон за кращою долею.

Без сумнівів зрозуміло одне – кожен бажає щасливого майбутнього для своїх дітей, якомога швидшого завершення революційних подій та того омріяного дня, коли «все буде добре».”

Усі матеріали подаються в первинному вигляді, а погляд редакції може не збігатися з думкою авторів.

А що з цього приводу думаєте ви?

19 грудня об 11.00 в студії BeTV розпочнуться онлайн-дебати
«Campus 3.0: УРЯД НАРОДНОЇ ДОВІРИ ЧИ СТРАТЕГІЯ ТЕПЛОГО ОКЕАНУ? »

Дебатний концепт-кейс:

Чи вдасться “перезавантажити” уряд? Хто має сформувати уряд “народної довіри”? Які нові урядовці зможуть побороти систему корупційності та хабарництва? Нові лідери: хто стане на чолі змін? Яким шляхом іти: застосовувати протестні форми чи слідувати стратегії теплого океану? Який результат можуть дати мирні акції? Чи вистачить “океану” сил розчистити нинішню систему?
Гості в студії:
Максим Розумний – завідувач відділу Національного інституту стратегічних досліджень
Тарас Стецьків – народний депутат ВР 6 скликанння, польовий командир Помаранчевої революції,
Олексій Арестович – ідеолог Стратегії теплого океану
Тарас Шамайда – рух добровольців “Простір свободи”,
Сергій Кошман – координатор руху «Ми європейці»,
Віталій Шарлай – керівник аналітичного відділу Центру політичних студій та аналітики,
Віктор Трегубов – журналіст, газета «Дзеркало тижня»

Провадитимуть онлайн-дебати Інга Вишневська та Віталій Гайдукевич.
На гострі запитання представників університетської спільноти та глядачів відповідатимуть лідери громадської думки, експерти, журналісти, політики.
Студія передбачає роботу з Facebook і Twitter-акаунтами та прямі включення з 24 регіонів України. Глядачі матимуть змогу ставити запитання на сторінці Campus30.org
Онлайн-дебати транслюються на провідних інтернет – платформах та вийдуть окремою версією на партнерських телевізійних каналах.
Проект реалізується в партнерстві Фундації «Суспільність», Інтерньюз- Україна, Фонду «Європа XXI» та компанії БіТВ.

Дивіться трансляцію тут

Дебатний концепт-кейс:
Які чинники формують образ України в час євромайдану? Як міжнародна спільнота сприймає стотисячні мітинги у Києві? Як світ реагує на протистояння громадян та силових органів? Який імідж має Україна і буде мати в перспективі? Чому українська тема по різному висвітлюється в різних країнах? Що сьогодні можна зробити для формування позитивного образу країни?

Про це говоритимемо 13 грудня о 12:00. У студії-українські журналісти Дмитро Тузов, Юля Ярмоленко, Анатолій Марциновський, керівник департаменту зовнішніх зв’язків УГКЦ Олекса Петрів, редактори польського RadioZET Павло Боболович та Gazeta Polska Давид Вільдштайн. Плануємо включення з Європарламенту та студії Євроньюз.

Провадитимуть онлайн-дебати традиційно Інга Вишневська та Віталій Гайдукевич.

Світлина: Максим Сердюк

Як відбуватиметься виборчий процес в час ЄвроМайдану? Які загрози і виклики можуть «подарувати» довибори 15 грудня ? Як впливатиме ЄвроМайдан на президентську кампанію 2015 року? Чи можна побороти «фальсифікаційний» синдром? Як відстоювати і розвивати демократичні стандарти? Що може зробити громадянське суспільство і влада для забезпечення справедливого волевиявлення? Як захистити громадянські права і журналістські свободи? Онлайн-дебати на ці теми провели Інга Вишневська та Віталій Гайдукевич.

На гострі запитання представників університетської спільноти та глядачів відповіли лідери громадської думки, експерти, журналісти, політики. Студія передбачала роботу з соціальними мережами Facebook і Twitter та прямі включення з 24 регіонів України. Глядачі мали змогу ставити запитання на сторінці Campus30.org. Онлайн-дебати транслювалися на провідних інтернет–платформах і вже доступні для перегляду:

Проект реалізовано в партнерстві Фундації «Суспільність», Інтернюз-Україна, Фонду «Європа XXI» та компанії БіТВ. За підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.

]]> http://campus30.org/campus-3-0-vyboryvybir-v-chas-jevromajdanu/feed/ 0 http://campus30.org/videoreportazh-campus-3-0-z-evromajdanu/ http://campus30.org/videoreportazh-campus-3-0-z-evromajdanu/#comments Wed, 27 Nov 2013 17:45:03 +0000 Ярослав Друзюк http://campus30.org/?p=663 Представляємо наш відеозвіт із київського ЄвроМайдану:

Автор: Максим Сердюк